Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 97
Перейти на сторінку:
успіху з цеї праці, по­ра­яли, ку­ди вис­ла­ти її, до­да­ли відва­ги, збу­ди­ли надії, до­да­ли стільки охо­ти до жит­тя, що во­на то­го ве­чо­ра не­мов віджи­ла і ста­ла та­кою ве­се­лою, якою не бу­ла вже дав­но.

Відославши ру­ко­пис, во­на чис­ли­ла дні, ко­ли діста­не відомість про нього.


Коли на неї на­ля­гав сум або різні не­дос­тачі, і кло­по­ти її обс­та­вин пригніта­ли, мов тя­гар, її ду­шу, - при­га­ду­ва­ла собі відос­ла­ну пра­цю і мов відчу­ва­ла, що від неї ллється якесь світло; що во­на «ду­ша» її існу­ван­ня, і що все про­че те­пер в її житті річ побічна. Так, в тій праці спо­чи­ва­ла її бу­дучність, кри­ло­ся її щас­тя, звідси по­хо­ди­ло для неї «жит­тя», і во­на відда­ла­ся якимсь пре­гар­ним, пиш­ним надіям, а ду­ша її роз'ясни­лась, мов від сон­ця…





XV



Було це пізньою осінню, в рік по смерті Мар­ко, ко­ло де­ся­тої го­ди­ни пе­ред по­луд­нем.


В старім пар­ку міськім ус­те­ли­ло­ся по стеж­ках і але­ях су­хе, з де­рев упав­ше лис­тя гру­бою верст­вою. [138] Де­ре­ва з яс­но-жов­тим зло­та­во-блис­ку­чим або чер­во­ним лис­тям, освіче­ним со­няч­ним світлом, з-по­ме­жи ще зе­ле­них де­рев впа­да­ли вже зда­ле­ка в очі. А поміж ве­ли­чез­ни­ми, ря­дом сто­ячи­ми яво­ра­ми і гус­то за­сад­же­ни­ми інши­ми де­ре­ва­ми го­лов­ної алеї за­ви­са­ла ран­ня мря­ка ве­ли­ки­ми без­форм­ни­ми шма­та­ми.


Свіжий, пот­ро­хи зем­лис­тий за­пах на­пов­няв воз­дух.


В пар­ку па­ну­ва­ла ти­ши­на, і лиш кілька помічників ого­род­ни­ка і кілька ма­лих дівчат сну­ва­ло­ся по але­ях, зміта­ли лис­тя з доріг і ви­во­зи­ли ку­дись.


Крім них, не бу­ло ніко­го вид­ко.


Мовчазний парк з своїми але­ями, з своїми до­ро­га­ми до їзди і не­ру­хо­ми­ми мар­му­ро­ви­ми ста­ту­ями ле­жав в своїй осінній красі по­важ­но, мов який­сь замк­не­ний арис­ток­ра­тич­ний світ, кот­рий вип­ро­шує собі вся­ко­го го­лоснішно­го й живішо­го ру­ху, з ви­нят­ком звуків пли­ву­чої во­ди або пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Об'ємисті гру­пи ста­рих бо­ро­да­тих сме­рек зда­ва­ли­ся тем­но-сині, а між ни­ми ми­готіло кри­ва­во-чер­во­не лис­тя білих беріз, об­ли­те ранішнім промінням сон­ця, мов по­лум'ям.


Понад всім тим сіяло синє, безх­мар­не склепіння.


Наталка йшла до ого­род­ни­ка, що меш­кав десь тут в пар­ку, увійшла в парк і звільни­ла хід. Іду­чи містом ско­рим хо­дом, огріла­ся над­то, і тінис­тий хо­лод та ти­ша, що ца­рю­ва­ли тут, вра­зи­ли її ми­ло.


При ставі, що ши­ро­ко роз­лив­ся; а об­го­род­же­ний ажу­ро­ви­ми шта­хе­та­ми, лиснів з тра­ви мов якесь ве­ли­чез­не дзер­ка­ло, ста­ну­ла ми­мо­волі.


Вода ма­ла для неї нез­ро­зумілу при­тя­га­ючу си­лу. Во­на спер­ла­ся о шта­хе­ти і спог­ля­да­ла з за­дум­ли­вою цікавістю на глад­ку, не­ру­хо­му, дзер­кальну пло­щу…


В ній відби­ва­ло­ся так ви­раз­но погідне осіннє не­бо з по­оди­но­ки­ми біли­ми хма­роч­ка­ми і верш­ки де­рев, жовті, зе­лені, тем­но-сині, чер­воні… Все ба­чи­ло­ся тут, лиш зда­ва­ло­ся все не­ру­хо­ме, мов зак­ля­те і мов на гли­бокім не­дос­ти­жимім дні…


Їй ста­ло га­ря­че, і во­на розіпну­ла пальто. Опісля зігну­ла­ся глиб­ше над во­дою і в такій пос­таві який­сь час ди­ви­ла­ся в глибінь…


Її об­гор­ну­ло чувст­во подібне до ту­ги, за­ба­жа­ло­ся їй по­чу­ти на своїм тілі хо­лод­ну во­ду, але не оцю, лиш іншу, рву­чу. Спер­шу му­си­ла би надп­ли­ва­ти на неї звільна, мов гра­ючись, мов несміли­во, при­ма­ню­юче, а відтак чим­раз скор­ше і скор­ше, чим­раз живіше. Му­си­ла би на­пи­ра­ти на неї, по­ри­ва­ти її. Во­на бо­ро­лась би з хви­ля­ми, по­ри­на­ла би в них, сміялась би в них, сміялась би го­лос­ним, бут­ним сміхом і аж відтак роз­ко­шу­ва­ла би в них…


Ціле пре­гар­не барв­не ок­ру­жен­ня зда­ва­ло­ся їй в воді кра­щим, ніж каз­ка.


Нараз поміти­ла се­бе. Чи так виг­ля­да­ла во­на? Чор­ний жалібний стрій і дов­га кре­па, спа­да­ючи з ка­пе­лю­ха аж до землі, ро­би­ли її ще ви­щою. Од­нак її об­лич­чя ви­да­ва­ло­ся їй іншим, як зви­чай­но. Ве­ликі блис­кучі очі ди­ви­ли­ся з ли­ця так спокійно, од­нак за­ра­зом так ви­жи­да­юче! Чо­го во­ни ожи­да­ли, чо­го? Чо­го ж би? Во­на усміхну­ла­ся, їй при­га­да­ла­ся її повість.


Нагадавши це, зда­ло­ся їй, мов­би жит­тя ле­жа­ло пе­ред нею як один пре­гар­ний, праз­нич­ний день, як який­сь світ яс­ної, пре­пиш­ної, не зна­ної досі кра­си…


«Полудне, - задз­веніло щось в ній, - по­луд­не…»


Так, її по­луд­не збли­жа­ло­ся, це відчу­ва­ла во­на всіма нер­ва­ми, в ній співа­ло щось ти­ся­ча­ми го­лосів про йо­го, а її ок­ру­жен­ня за­повіда­ло йо­го.


І чо­му ж би ні? Во­на не ба­жа­ла ніко­ли чо­гось не­мож­ли­во­го, не жа­да­ла чо­гось та­ко­го ані від лю­дей, ані від обс­та­вин. Во­на й не спус­ка­ла­ся ніко­ли на си­лу дру­гих, не бу­ла і тру­сом, ма­ла відва­гу! Во­на й не хотіла ми­лос­тині від долі - всього то­го не бу­ло для неї. Во­на чу­ла­ся та­кою сильною і здат­ною до жит­тя, що, зда­ва­ло­ся, для неї не існу­ва­ло нічо­го, чо­го не мог­ла би по­бо­ро­ти!


В сій хви­лині зда­ва­ло­ся їй, що її ду­шу освічує сон­це, що во­но ми­го­тить крізь її нер­ви, про­ни­зує її, що в її жи­лах го­нить кров скор­ше і що чує го­лос­не жит­тя в собі і кру­гом се­бе.


На час приж­му­ри­ла очі, мов­би бо­яла­ся, що­би то ра­юван­ня її душі не згу­би­ло­ся че­рез якесь інше вра­жен­ня. Їй бу­ло так ми­ло і гар­но те­пер… са­ме, са­ме те­пер… Ко­ли ство­ри­ла по хви­лині очі і по­ба­чи­ла свій влас­ний об­раз у воді, впа­ли їй в очі її нез­ви­чай­но чер­воні ус­та.


«Я гар­на!» - за­го­во­рив в ній який­сь го­лос.


«Так», - і во­на по­ча­ла приг­ля­да­ти­ся собі. Во­на бу­ла дійсно гар­на. Сніжно-біла, а до то­го ве­ликі, як сталь сіяючі очі. Стать її бу­ла гнуч­ка і струн­ка, от­же, бу­ла цілком гар­на, в тій хви­лині навіть ду­же гар­на… «Царівна», на­ви­ну­лось їй на дум­ку. Од­нак тут не бу­ло ніко­го, лиш во­на са­ма… В ній за­во­ру­ши­ла­ся ту­га, та­ка ніжна і не­по­роч­на, мов те безх­мар­не склепіння, синіюче у воді гли­бо­ко-гли­бо­ко. Во­на уяви­ла собі Оря­ди­на, а біля йо­го се­бе…


Він був гар­ний… так, от­же, він і во­на. Це бу­ло би гар­но, «цілко­ви­то», як ска­за­ла би Мар­ко і як по­вин­но бу­ти.


На її лиці по­яви­ла­ся лед­ве замітна крас­ка. Во­на усміхну­ла­ся туж­ли­во, од­нак май­же в тій самій хви­лині спа­леніла ще сильніше, мов­би хто заг­ля­нув про­ти її волі не­чай­но в її ду­шу. Відтак відвер­ну­ла­ся на­си­лу від сво­го об­ра­зу і по­ки­ну­ла то місце, зво­ру­ше­на, з га­ря­чим, спу­ще­ним пог­ля­дом, та відійшла ско­рим кро­ком в од­ну з тінис­тих доріг. Але її дум­ки пог­на­лись, мов ті барвні мо­тильки, далі. Так, він був гар­ний муж­чи­на, і в нім бу­ла «ра­са», а що справді лю­би­ла у йо­го, то йо­го ру­ки. Во­ни ма­ли в собі щось з інтелігенції і бу­ли гнучкі і май­же жіночі. Напр., ко­ли зви­са­ли не­ру­хо­мо з по­руч­чя крісла… Ті йо­го ру­ки бу­ла би так ра­до дер­жа­ла в тій хви­лині у своїх ру­ках…


По довгім часі оце знов ду­ма­ла во­на над яки­мись пев­ни­ми відно­си­на­ми між ним і со­бою, в кот­рих він і

1 ... 79 80 81 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"