Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 97
Перейти на сторінку:
во­на зай­ма­ли б якесь ста­но­висько, гра­ли для се­бе пос­по­лу якусь роль. Зви­чай­но відсу­ва­ла від се­бе все, що ма­ло ха­рак­тер яко­го «закінчен­ня». «Так, як во­но є, - ду­ма­ла зви­чай­но, - є доб­ре і не пот­ре­бує зміня­ти­ся». Ба­га­то з інших подій не мог­ло інак­ше зло­жи­ти­ся, - ду­ма­ла во­на собі, - і то­му бу­ло би не­ро­зум­но вик­ли­ку­ва­ти щось на­си­лу або над­то вже по­тя­га­ти до якої ви­ни. Прав­да, йо­го по­ве­ден­ня боліло її, особ­ли­во те, що він не­мов всти­дав­ся своєї ко­лишньої лю­бові до неї. Але то­му й проз­ва­ла йо­го в своїм серці «не­ро­зум­ним» і бу­ла би луч­че умер­ла, чим ви­яви­ла пе­ред ним, що зай­ма­ла­ся ним. В тій хви­лині бу­ла її ду­ша так пе­ре­пов­не­на ним, що во­на за­бу­ла все, чим про­ви­нив­ся суп­ро­ти неї, та бу­ла би з ним «поєдна­ла­ся». Їй зда­ва­ло­ся, що во­на мог­ла би по­бо­ро­ти всі йо­го хи­би і впли­ну­ти на нього так, щоб йо­го хи­мер­на на­ту­ра вип­рос­та­ла­ся, чу­ла в собі си­лу за двох, і то цю пев­ну, спокійну си­лу, що не об­ма­нює ніко­ли. Ко­ли б він на­хо­див­ся те­пер десь тут в пар­ку, вий­шов з якоїсь алеї про­ти неї, напр., з он тої ши­ро­кої, об­сад­же­ної так гус­то ли­па­ми, що їх віти спліта­ли­ся ра­зом… По­ка­зав­ся на­пе­ред зда­ле­ка, а відтак над­хо­див чим­раз ближ­че і ближ­че…

Ах, во­ни би стільки го­во­ри­ли! Во­на ма­ла би йо­му стільки ска­за­ти! Ад­же її в'яза­ло з ним стільки спільно­го! Пер­ше - ко­лиш­ня лю­бов, а відтак їх ко­лишні за­ви­симі обс­та­ви­ни, їх терпіння в мо­ло­дих, най­кра­щих літах і інте­ре­си їх на­ро­ду - ба­га­то ре­чей в'яза­ло їх; во­на й не хо­че роз­би­ра­ти всього. Між іншим ска­за­ла би йо­му і те, що він за­нед­бав­ся «ду­хо­во», став по­вер­хо­вий, плит­кий, що над ним взя­ла верх бу­ден­щи­на вже наскрізь, і він не зре­алізує ніко­ли ані од­ної з тих ідей, кот­ри­ми оду­шев­ляв­ся дав­но, ко­ли не оп­реться тим впли­вам бу­ден­щи­ни. Так, оце роз­повіла би во­на йо­му. А він би роз­лю­тив­ся за це і при­ду­мав би вмить якусь «філо­софію», що її ніби зби­ва­ла би. Во­на сміялась би сер­деч­не! Ціла їх бесіда ве­лась би так жи­во, ве­се­ло; во­на ж бу­ла нині так со­няч­но ус­по­соб­ле­на, як вже дав­но ні.


Ах, як він її раз лю­бив!


Однак тоді во­на не бу­ла та­кою, як те­пер, бу­ла ще ди­ти­ною. Ко­ли б це тодішнє про­жи­те мож­на те­пер знов про­жи­ти, яке ж сильне і са­мосвідо­ме бу­ло би во­но, в тім не бу­ло би стра­ху ані пе­ред тіткою, ані пе­ред якимсь іншим світом! Во­на ма­ла би відповіда­ти лиш пе­ред со­бою са­мою, пе­ред своїм «я», кот­ре не ща­ди­ло се­бе, а бу­ло для неї те­пер пер­шою і послідньою інстанцією, над кот­рою пра­цю­ва­ла і кот­ра кош­ту­ва­ла їй стільки тру­да і май­же кри­ва­вих сліз.


Так, тоді «лю­би­ли­ся» во­ни ду­же, але не цілу­ва­лись ніко­ли. Во­на не цілу­ва­ла в своїм житті ніко­го…


Вона відчу­ла якесь вдо­во­лен­ня, що; ос­та­ла­ся аж та­ка чис­та. Тоді був би він цілу­вав її ус­та, а опісля по­ма­зані ус­та ру­мун­ки, а мо­же, ще й дру­гих, подібних до неї. Во­на за­ду­ма­ла­ся на­раз над своїм ко­лишнім «я», і во­но зда­ло­ся їй яко­юсь ніжною, без­помічною, освітле­ною істо­тою, кот­ра не ма­ла нічо­го спільно­го з тою, кот­рої очі спог­ля­да­ли ще пе­ред хви­ли­ною так до­жи­да­ючо. Відчу­ла, що ко­ли би то її ко­лишнє «я» бу­ло обид­же­не, то оби­ду ту мог­ла би відчу­ти пов­но лиш те­пер. Сон­це по­ча­ло припіка­ти, і во­на схо­ва­ла­ся в тінь алеї.


Опавше лис­тя сте­ли­ло­ся гру­бо по до­розі, і її но­га аж по­то­па­ла в нім; од­нак во­на гра­ла­ся ним і хо­ди­ти в нім бу­ло їй приємно. На гар­них кор­чах, що рос­ли між де­ре­ва­ми і прик­ра­шу­ва­ли алею, висіла ве­ли­ка па­ву­ти­на, а зро­ше­на ранішньою мря­кою, лисніла про­ти сон­ця, мов срібна сіть. По гіллі де­рев і між лис­тям шо­ло­па­ли­ся тай­ком ве­ликі бо­яз­ливі пта­хи; інші сміливіші гой­да­ли­ся бут­но по га­луззі, а знов де­які го­лос­но ще­бе­та­ли. Все те, зда­ва­ло­ся, па­ну­ючу ти­ши­ну ще збільша­ло. Чим глиб­ше во­на за­хо­ди­ла, тим більша ти­ша ок­ру­жа­ла її. Парк ле­жав ще в півсні, і їй зда­ва­ло­ся, що на­хо­ди­ла­ся в лісі. Вди­ха­ючи пов­ни­ми грудьми па­ху­чий воз­дух, си­лу­ва­ла­ся май­же несвідо­мо за­тер­ти чувст­во са­мот­ності.


Якийсь туркіт по­во­зу збу­див її з за­ду­ми.


Вона чу­ла, як він над'їжджав чим­раз ближ­че і що ми­не її не­ба­вом.


Не звер­та­ючи го­ло­ви в ту сто­ро­ну, ус­ту­пи­ла­ся набік з до­ро­ги. Аж ко­ли повіз ми­нав поп­ри неї, підня­ла очі. Во­ни по­ди­ба­ли­ся з дво­ма ве­ли­ки­ми чор­ни­ми, май­же не­ру­хо­ми­ми очи­ма якоїсь мо­ло­дої да­ми, а опісля з очи­ма Оря­ди­на…


Чи во­на відкло­ни­ла­ся? Цього не зна­ла на­пев­но.


Її що­ки горіли, мов по якім ударі, і во­на лиш ба­чи­ла, як дов­га спи­на цеї да­ми зігну­ла­ся ніби з пи­тан­ням до йо­го. Між обо­ма да­ма­ми (і якась стар­ша сиділа там) зазріла во­на ми­мо­волі ще раз йо­го ли­це. Їй зда­ва­ло­ся, що во­но ма­ло виг­ляд та­ких лиць, що го­тові все до пос­лу­ги…


Механічно звер­ну­ла­ся в іншу алею і так са­мо без дум­ки усіла­ся на пер­шу лав­ку, що по­ди­ба­ла.


Чи не пок­ри­ло­ся все рум'янцем со­ро­му? Все, що бу­ло з нею досі од­но­душ­не?


Вона бу­ла би при­па­ла до землі, бу­ла би за­ри­ла ли­це в лис­тя зі всти­ду, що її ду­ша роз­дяг­ла­ся до на­го­ти, а на те лу­чи­ло­ся їй оце!


Вона відчу­ла, як на неї впли­ва­ло щось та­ке, що бу­ла би най­рад­ше зем­лю роз­ри­ва­ла. Та­ка ганьба!


Так сиділа во­на на лавці з зас­ло­не­ним об­лич­чям, по­хи­ле­на гли­бо­ко до землі…


Оскаржувати ко­гось? Напр., йо­го? Ах, то не ви­па­да­ло! Її чувст­во спра­вед­ли­вості бу­ло над­то ви­роб­ле­не, щоб мог­ла то вчи­ни­ти. Між ним і нею не бу­ло прецінь ніяких пев­них відно­син, і то­му він не був ви­ну­ва­тий, а во­на з ти­ми дов­ги­ми пле­чи­ма не бу­ла та­кож вин­на… от­же, що?


Вона за­тя­ла зу­би і бу­ла би вго­лос ри­да­ла, од­нак по­га­му­ва­ла­ся і би­ла тільки мовч­ки п'ясту­ком о по­руч­чя лав­ки… «Мар­ко! Мар­ко!» - прос­тог­на­ли її ус­та. Чо­му не бу­ло йо­го тут, що­би всту­пив­ся за неї; ні, ко­ли б він тут був, то їй та­ке бу­ло би не лу­чи­ло­ся… По якімсь часі ус­по­коїла­ся тро­хи. Що об­хо­ди­ло її те все? Не­хай він же­ниться з тою з дов­ги­ми «пле­чи­ма», що бу­ла йо­му та­ка інте­рес­на і що зна­ла дру­ги­ми так слав­но кер­му­ва­ти; во­на бу­ла ба­га­та, а На­тал­ка (во­на сту­па­ла так гор­до, ко­ли пе­реїжджа­ла повз неї) бо­ро­ла­ся з обс­та­ви­на­ми до уто­ми. Во­на, пев­но, не зна­ла нічо­го про На­тал­ку і про її знай­омст­во з Оря­ди­ном, не чу­ва­ла нічо­го про йо­го ми­нувшість, йо­го при­ват­не жит­тя, про ру­мун­ку. Во­на рос­ла у своїх ро­дичів в теплі і на сонці, мов

1 ... 80 81 82 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"