Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Однак він…

Її ціла ду­ша пе­ре­ня­ла­ся на­раз сильною жа­до­бою за­ки­ну­ти йо­му який­сь бруд­ний вчи­нок. Він му­сив в її очах упас­ти, щоб їй по­лег­ша­ло. Во­на пірну­ла дум­ка­ми в йо­го ми­нувшість і їй при­га­дав­ся один ви­па­док. Раз по­па­ла­ся йо­му якась не­вин­на істо­та в ру­ки, і він ви­ко­рис­тав її тем­но­ту і нез­нан­ня в свою ко­ристь. О, це був ду­же підлий вчи­нок і гриз її, мов черв'як, але на тім не скінчи­ло­ся. Во­на хотіла ще ви­най­ти щось інше. Спря­та­ла ли­це тісніше в до­лоні і під час ко­ли її ус­та тремтіли злоб­но, во­на блу­ка­ла дум­ка­ми далі. Різно­родні дум­ки плу­та­ли­ся і вга­ня­ли в її го­лові, од­нак жод­на не вдо­во­ля­ла її. Аж по якімсь часі підня­ла бист­ро го­ло­ву, і її очі заіскри­ли­ся зим­ним ле­до­ви­тим блис­ком. Вже щось має! Во­на бу­ла полька, полька! Він не­на­видів по­ляків, а її висмівав навіть, але що ма­ла маєток…

Так, во­на на­ле­жа­ла до цього на­ро­ду, що угнітав і пе­ресліду­вав ук­раїнців ціли­ми віка­ми, ко­рив, ба­то­жив йо­го, роз­би­вав йо­го си­лу і ви­си­сав йо­го кров; по­ни­жав йо­го і глу­мив­ся над ним при кождій на­годі, на­ки­ду­вав на­сильно своє па­ну­ван­ня, а до світла і ви­со­ти не до­пус­кав; ору­ду­ючи бру­дом і підлістю, сам зрос­тав, а тим ча­сом її на­род… О бо­же, бо­же, де прав­да?

Перед її зво­ру­ше­ною ду­шею вста­ла на­раз ціла сум­на історія її на­ро­ду. Ви­ри­ну­ла гор­да ко­зач­чи­на, ста­ну­ла і те­перішність; той ви­зис­ка­ний, на нічо зве­де­ний, що не заз­нав ні доб­ра, ні спо­чин­ку, що йо­го до­ля - го­ду­ва­ти кри­ва­вою пра­цею сильнішо­го фа­ри­сея!

Вона розсміяла­ся гірким сміхом.

І він, що знав об тім всім, рос­тив дав­но сам не­на­висть в її груді до них, він, ви­су­нув­шись пра­цею од­но­го та­ко­го ра­ба на­верх, ліз те­пер во­ро­гам тим під но­ги, пов­зав­ся і зап­ро­дав­ся!

Запродався! Так, бо він її не лю­бить.

Ох, чо­му ж не охо­ро­нив йо­го талісман лю­бові! Чо­му не йшов за го­ло­сом сер­ця, пе­ред кот­рим ко­риться все, кот­рий єднає і най­лютіших во­рогів і пе­ред кот­ро­го по­ту­гою ще­за­ють всі різниці; о, чо­му не лю­бив цеї польки?

Чи він збо­же­волів, чи упав дійсно так низько?

Вона підве­ла го­ло­ву, слу­ха­ючи го­мо­ну з тої сто­ро­ни, в кот­ру по­ко­тив­ся екіпаж. Чи він.не вер­тав ще, щоб во­на проз­ва­ла йо­го тим прізви­щем, яке зас­лу­жив собі?…

Опісля підня­ла­ся в цілім своїм гордім рості, піднес­ла ру­ку і пог­ро­зи­ла нею в сто­ро­ну пар­ку, а ус­та її про­шеп­та­ли з не­опи­са­ною по­гор­дою якесь одніське сло­во…

Тепер бу­ла вже спокійна, не ма­ла з ним нічо­го спільно­го і не ма­ла жод­ної стра­ти. Ліпше вмер­ти, ніж ста­ну­ти з та­ким п'ятном пе­ред своїм на­ро­дом, сто раз ліпше вмер­ти!

Вона си­лу­ва­ла­ся відвер­ну­ти дум­ки від йо­го і від цілої тої спра­ви, хотіла от­ряс­ти­ся з них, мов від чо­гось улаз­ли­во­го, приг­ноб­лю­ючо­го, од­нак йо­го ли­це з огид­но ус­луж­ли­вим виг­ля­дом і ве­ликі чорні ви­ба­лу­шені очі тої дівчи­ни пха­ли­ся їй раз у раз пе­ред ду­шу… Во­на бу­ла май­же гар­на і виг­ля­да­ла по-панськи; те приз­на­ва­ла во­на їй охот­но…

Нараз при­га­да­ла­ся їй її пра­ця, і мов камінь упав їй з сер­ця. Во­на підня­ла­ся з сво­го місця, обтріпа­ла сук­ню, повідчіпля­ла по­оди­нокі лист­ки, що поп­ричіпля­ли­ся бу­ли до неї, і відітхну­ла лег­ше. На­га­дав­ши це, не­мов віджи­ла.

Що во­на мог­ла за­бу­ти свою пра­цю!

Адже в ній спо­чи­вав її світ, ожи­да­ло її якесь щас­тя! І впер­ше відчу­ла те цілко­ви­те вдо­во­лен­ня, яке по­дає пра­ця то­му, кот­ро­му здається, що жит­тя не зберігає для йо­го вже нічо­го більше. Так, пра­ця не об­ма­ни­ла ще ніко­го, бо­дай то­го ні, хто шу­кав в ній відра­ди і шу­кав більше, чим бу­ден­но­го щас­тя…

XVI

Було це з кінцем груд­ня і між чет­вер­тою і п'ятою го­ди­ною по обіді.

Небо зас­ло­ни­ло­ся од­ною ве­ли­чез­ною по­ну­рою хма­рою. Ска­же­ний вітер гнав ули­ця­ми, вив ди­ким зой­ком, а густі плат­ки снігу, що си­па­ли­ся мов без­тям­ки з не­бес, ме­та­ли­ся ша­ле­ним ле­том у воз­дусі. Во­ни клу­би­ли­ся, розліта­ли­ся і пок­ри­ва­ли хут­ко зем­лю білим пок­ри­ва­лом, а по да­хах, де­ре­вах і вікон­них при­мур­ках ус­те­ля­ли­ся білим пу­хом…

Наталка при­див­ля­ла­ся завірюсі з за­ду­мою.

З її вікна бу­ло вид­ко в да­ле­чині од­ну часть місько­го пар­ку. Він тяг­нув­ся да­ле­ко і ста­но­вив ве­ли­канську кар­ти­ну, кот­ра пи­ша­ла­ся кож­дої по­ри ро­ку іншою кра­сою барв. Зи­мою ле­жав хмар­но, неп­рис­туп­не, спо­ви­тий в біля­вих мря­ках, мов у зак­лятім сні.

А нині! Хто би відва­жив­ся нині заг­ля­ну­ти в йо­го глибінь, підслу­ха­ти, як пе­решіпту­ються старі ве­ли­ка­ни де­ре­ва, як стог­нуть, ко­ли ви­хор вле­тить між їх га­луз­зя і ста­не вги­на­ти їх ко­ро­ни! Він бо­же­воліє дов­ги­ми пус­ти­ми але­ями, глу­зує собі з них і сви­ще…

Вона пішла би.

Для неї має кож­да бор­ба якусь при­тя­га­ючу си­лу. Ще ди­ти­ною не мог­ла раз якось опер­ти­ся при­мані та­ко­го ви­хо­ру, і ви­су­ну­ла­ся тай­ком надвір, щоб «летіти». Вітер грав її во­лос­сям, розвіявши йо­го буй­но, і бив ним в ли­це і плечі. А во­на, дрібна, мов пта­ши­на, розп­рос­тер­ла ру­ки ши­ро­ко і, роз­ма­ху­ючи ни­ми, мов кри­ла­ми, сміяла­ся го­лос­ним сміхом, вик­ли­ку­ючи раз по раз:

- Бабуню! я ле­чу, ле­чу, ле­чу!…

- Дурненька, - ніби ла­яла опісля ба­бу­ня, розчісу­ючи дов­ге не­по­дат­ли­ве її во­лос­ся. - Ти, пев­но, хотіла, що­би те­бе ку­дись вітер поніс і щоб собі го­лов­ку роз­би­ла!

- Я не да­ла би роз­би­ти­ся, ба­бу­ню. Я би вхо­пи­ла­ся чо­го-не­будь і дер­жа­ла­ся б сильно, сильно. Я хотіла би літа­ти, ба­бу­ню…

- Лиш пташ­ки літа­ють, а ти не пташ­ка!

- Я не пташ­ка, але ж я твоя го­луб­ка, не прав­да? Ти ка­за­ла!

- Я ка­за­ла, донько, ка­за­ла!

- Тому й я літа­ла би, ба­бу­ню. - І прик­рив­ши наг­ло ли­це до­ло­ня­ми, ста­ну­ла не­ру­хо­мо. - Ку­ди б я за­летіла, ба­бу­ню?

- Куди би хотіла.

- Де ж, напр.? Де пта­хи заліта­ють?

- В по­луд­неві, теплі краї, ди­тин­ко.

- В які теплі краї?

- В такі краї, де сон­це ду­же гріє, а ночі ясні, як дні, де теп­ла да­ле­ко більше, як у нас, і де не­мов вічне по­луднє. Там, напр., рос­туть де­ре­ва, а й цілі ліси ду­же ве­ликі й красні, вічно зе­лені, буйні, горді, ся­га­ючі аж під не­бе­са. Там рос­туть ве­ли­ко­ко­листі пальми, ко­ко­сові де­ре­ва, мир­ти, оле­анд­ри, пре­гарні цвіти; там літа­ють ве­ликі барвні пта­хи, яких у нас не­ма, і такі самі мо­тилі; там літа­ють зо­лоті муш­ки, про­зорі, барвні ко­ма­хи. Там жи­вуть пишні олені, красні дикі звірі, ле­ви, тиг­ри; там ніко­ли не ско­шу­вані тра­ви хви­лю­ють, як мо­ре.

- Иой, ба­бу­ню! - клик­ну­ла во­на і розсміяла­ся з якоїсь нер­во­вої роз­коші, а тілом її пробіга­ла дрож, - йой, йой!

- Що, ду­шенько?

- Я хо­чу в теплі краї!

Її ши­ро­ко ство­рені оче­ня­та зоріли з лелієво-біло­го