Читати книгу - "Знак біди"

— Та в засторонку. Треба кругом об’їхати. Слідів щоб...

— Ну певно. Щоб слідів...

Він знову взяв коня за вуздечку, а Степанида пішла попереду і навпомацки у вологому мороці привела його до стежки через город, скинула з плоту жердку, щоб він міг проїхати до комірчини.

Порожній віз тихо, без стукоту коливав по борознах, кінь м’яко ступав пухкою землею. Коло дривітні вони зупинилися.

— Ось тут. Я зараз!

Пролізши крізь мокре лопушиння, вона відкинула від дверей підпірку, низькі дверцята ураз одчинилися, і під ноги їй викотивсь із темряви світлий непосидющий опецьок, який радісно зарохкав, затицявся твердим рильцем в її мокрі ноги. На мить їй стало шкода кабанчика, вона стільки намучилася з ним, а зараз мусила віддавати в чужі руки. Однак зусиллям волі вона відразу ж погамувала в собі той жаль. Тепер, коли все йшло з вітром, було не до жалю.

— Ходи, ходи сюди...

Поросятко довірливо далося їй до рук, вона притисла до грудей його важкувате тремтливе тіло й піднесла кроків зо п’ять до підводи.

— Ось, куди тут?

— А в мішок. Мішок є...

Ну звісно, в нього є мішок, бо ж як возити поросятко на возі без мішка. «Тільки як його запхати туди», — подумала Степанида. Незграбно напотемки вона засунула його головою у підставлений мішок, але поросятко, мабуть, здогадалося, що на нього чекає, розчепірило ноги, засмикалося з несамовитим страхом, і вона ледве втримала його в руках.

— Ну чого ти? Ну тихше, дурненький!..

Корнило, однак, спритно замотав його в мішок і гепнув у задок воза, закрив сіном. Кабанчик пронизливо заверещав.

— Тихо будь! Холера, малий, а вереску...

— Не такий уже й малий! — ладна була образитись Степанида. — Весняний, гарний підсвиночок.

— Я думав... А то...

Здається, Корнило розчарувався, йому видалося, що поросятко недоросле. Справді, ще не кабан, але ж і бомба, як сам признавсь, не дуже справна, з ґанджем. «Ще треба якось лагодити, — подумала Степанида з раптовою досадою, — а хто ж її тут наладнає?»

— Неперебірливий, спокійний, дуже славний підсвиночок. Щоб не оце, нізащо не віддала б.

— Нехай, — сказав Корнило, припиняючи на тому розмову. Віз його трохи заскрипів на розвороті, Степанида показала йому, як виїхати з подвір’я, і вони рушили до воріт. Там Корнило зупинився.

— То ти ж той... мовчи! Коли що — я тебе не бачив, нічого не знаю.

— Що ж я, маленька? — озвалася Степанида й подумала: «Либонь, не дурніша за тебе».

Корнило потихеньку поїхав темною дорогою, попервах чутно було, як дригався, намагаючись подати голос, кабанчик під сіном, та помалу все затихло. Боягуз Рудько, який досі ховався десь поза хатою, тепер підбіг до господині й невпевнено гавкнув у пітьму.

— Ну ось! — сказала вона до собаки. — Що тепер буде?

Вона й не завважила, як промерзла на цій мокречі й намокла, особливо спідниця й ноги, але тепер її взяло таке хвилювання, що вона не могла заспокоїтись. Вона не могла сидіти вдома, хотілося кудись іти, поки тихо, щось зробити, щоб наблизити той момент, коли на гостинцеві гахне. Коли розсиплеться той ненависний міст. Хай тоді ремонтують. Нехай повертають ту команду, зганяють людей. Може, доки зберуться, збіжить трохи часу, знову десь зо три місяці, настане зима, а там наші дадуть їм доброго копняка. Вона вже не раз чула від мужиків, що наші завжди вичікують до зими, як на тій фінській чи ще давніше на французькій. Зима нашим завжди підсобить. Головне, тепер у неї було чим, не голіруч. У виярку лежить грізна сила, яка рознесе міст на трісочки. Куди лишень підкласти її?

Вона згадала, що в тому старому мості були під настилом підкоси, куди часом залазили шибеники і вовчим хропінням лякали на дорозі коней. Туди можна було прилаштувати бомбу. А як тепер? Вона, коли ходила, лише одного разу зупинилася на мосту і нічого як слід не розгледіла там. А раптом під мостом усе закопали, зрівняли, куди тоді прилаштуєш бомбу? Не підкладеш же її зверху на дошки, де ходять і їздять люди.

Вона вельми занепокоїлась тим і, не заходячи до хати, вибігла через хвіртку й кинулась по доріжці до гостинцю. Було зовсім темно, то йшов, то переставав дрібний дощик, а вітер дув безперестанку. Не добігши до повороту, Степанида звернула в поле і де кроком, а де підтюпцем подалась навпростець, щоб скоріше. Спершу під ногами її шурхотіла мокра стерня житовища, далі почалась мокра трава біля соснячка, який вона обійшла з іншого боку, від оболоні. Перейшла нешироке болітце з канавою, зарослою осокою, і недалеко біля мосту видерлася на жорствяний насип гостинцю.

Тут вона насамперед прислухалась, навіть зсунула на потилицю мокру хустку: було тепло від ходи, дуже тривожно, але, здається, на гостинцеві було по-нічному безлюдно. Вона трохи побоювалася, щоб її тут не зустрів хтось, особливо коли знайомий, — як тоді виправдаєшся? Та все обійшлося. Внизу біля насипу тьмяно виблискувала пляма води в річці, вона обережно зійшла до неї зі свіжонасипаного укосу й стала, заглядаючи в непроглядний морок підмостів’я, де невиразно білів ряд свіжих паль і вгорі широко нависала чорна плаха мосту. Вона не так побачила, як здогадалася з характеру насипу, що поміж настилом і землею залишилась чимала відтулина, в яку можна помістити багато. Влізе туди й бомба, вона нетовста.

Задоволена, Степанида видерлася на гостинець і пішла до соснячка. Вдала розвідка додала їй відваги, а ця нічна ходьба відібрала сили, вона вся упріла під ватянкою, намокла, і тепер уже прокволом пошкандибала попід край гостинця. За соснячком повернула на своє поле, продовжуючи думати: «Коли б щось не зашкодило, коли б устигнути!» Їй дуже хотілося вчинити тепер свою помсту, від якої у неї вже не було сили відмовитись. Знала, одначе, що клопоту ще вистачить, треба шукати помічників і насамперед спеціаліста-військового, аби щось там полагодити.

«Треба завтра ж збігати у Висілки, — подумала вона, — до Олександрини, Віктор же командир, мусить щось уміти. Коли що, то у хлівці ще лишилося п’ятеро курей, заплатить. Він хворий, контужений, либонь, йому потрібна курятинка, бульйончик. Вона його впрохає...»

27

Тільки-но задніло, Степанида вийшла із запічку, поправила хустку на голові, запнула ватянку.

Нарешті закінчувалася ніч з нічними привиддями, думами й самотою — починався день,