Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

й довіри читача. Коли я omni modo crescendi neglecto[102] і з великим трудом довів справу до кінця, він узявся лихими обмовами псувати мою репутацію! Dicit: fur es![103] Каже, що буцімто украв у нього ідею! І що ж то за така видатна ідея: записувати цікаві речі? Тільки-но натрапляю на щось розумне, одразу sine invidia — без заздрощів — несу до театрум моїх «Атен…». Що ж у цьому поганого? Будь-кому могла б спасти на думку така ідея. Хай-но мені покаже, де саме я списав. — Ксьондз виймає зі згортка й показує єпископові новеньке видання «Нових Атен». Інтенсивний ядучий запах друкарської фарби вдаряє їм у ніздрі.

— Це ж уже, либонь, четверте видання, — намагається його заспокоїти єпископ Дембовський.

— Саме так! Люди читають це охочіше, ніж тобі, дорогий отче єпископе, здається. У багатьох шляхетських домах, та й у міщан, стоїть ця книжка у вітальні, і читають її від старого до малого, volens nolens черпаючи потроху знання про світ.

Єпископ Дембовський замислюється: чим же є мудрість, якщо не вмінням зважувати судження?

— Може, закиди й безпідставні, але висловлює їх людина дуже шанована, — каже він і додає: — Хоч сварлива і ображена на світ. І чим я можу допомогти?

Ксьондз Хмельовський просить, аби його книжку рекомендувала Церква. Тим паче, що він і сам є її служителем, стоїть твердо в лавах борців за віру і на благо Церкви працює, жертвуючи власними інтересами. А Річ Посполита, між іншим, є краєм, де не цінують книжок. Кажуть, шістсот тисяч шляхти тут живе, а щороку виходить лиш триста назв. То як же та шляхта має мислити? Селянин за природою своєю читати не вміє, така його доля, то й нащо йому ті книжки? У євреїв є свої, латини вони переважно не знають. Хмельовський на мить замовкає, а потім, дивлячись на свої відірвані ґудзики, додає:

— Обіцяли ви два роки тому, Ваша Ексцеленціє, що пожертвуєте на книгу… Мої «Атени…» — то така скарбниця знань, що має бути в кожного.

Ксьондз того не каже, аби єпископ не дорікнув йому гординею, але йому хотілося б бачити «Атени…» в кожному шляхетському маєтку, і щоб читали його геть усі, бо саме так він їх і писав — для всіх. Та й жінки після праці хай би схилилися над цією книгою, а деякі сторінки годяться й для дітей… Не всі, звісно, — додає він подумки.

Єпископ прокашлюється й відхиляється назад, тож отець декан продовжує вже тихіше й стриманіше:

— Але нічого з того не вийшло. Я сам єзуїтам за друк чемно заплатив із грошей, відкладених на старість.

Єпископові треба якось відкрутитися від цих абсурдних вимог давнього колеги. Які гроші, звідки? І яка ще рекомендація? Єпископ навіть не читав тієї книги, та й сам Хмельовський не надто йому подобається. Як хороший письменник може бути такий неохайний? Та й на мудреця він Дембовському не скидається. А щодо підтримки, то хай він підтримає Церкву, а не Вона — його.

— Ти, отче, живеш із пера, то пером і боронися, — каже єпископ. — Напиши експліку[104] чи якийсь маніфест, у ньому й виклади свої аргументи.

Єпископ бачить, як обличчя Хмельовського видовжується й сумнішає, і йому відразу стає шкода цього старого чоловіка. Він м’якне й додає:

— Гаразд, я доплачу єзуїтам, але хай це буде між нами.

Мабуть, не такої розмови сподівався ксьондз Хмельовський. Йому хочеться ще щось додати, але на порозі вже стоїть якийсь секретар, схожий на велику мишу, тож він забирає свій пакунок і йде геть. Намагається ступати повільно й достойно, аби не видно було, який він розчарований.

Рошко везе закутаного в хутра ксьондза додому. Снігу нападало до самих дахів хат, тож сани їдуть легко, наче летять. Сонце сліпить Хмельовського, відбиваючись від кожної сніжинки. Перед самим Рогатином із цього сліпучого світла виринає ціла кавалькада саней і санчат, а на них повно євреїв. Проїжджають із галасом і зникають у білій далині. Ксьондз іще не знає, що вдома на нього чекає довгоочікуваний лист.

Про що пише ксьондзові Хмельовському Ельжбета Дружбацька в лютому 1756 року з Жеменя над Віслоком

Хотіла б я, дорогий Друже, писати Тобі частіше, та моя донька чекає дитину, і на мої плечі впало порядкування усім маєтком, бо зять мій подорожує і вже місяць ніяк не може повернутися додому через страшенні сніги, якими замело дороги; та й ріки вилились, відрізаючи людські оселі від світу.

Тож я вранці встаю і все метушусь: обори, хліви, курники, консервування різного добра, що його селяни приносять. Пораюся коло всього того молока й сирів, солодких, прісних і солоних, вудженого м’яса, різної птиці, солонини, борошна, каш, хлібів, грибів, сушених фруктів, конфект, на меді смажених, воску і лою для свічок, оливи для ламп і олії на час посту, вовни, пряжі, шкур на кожухи й черевики. Щоб уранці хліб був на столі, люди мусять добряче напрацюватися, разом і окремо. І насамперед — жіноцтво. Жінки-бо крутять жорна, коловороти та кросна. Вони стежать, аби ковбаси вудилися, тісто в діжах росло, хліби в печах допікалися, свічки у форми наливалися, трави для домашніх аптек сушилися, сало добре солилося; аби горілка виходила смачна і прянощами щедро присмачена, аби пиво було хмільне й меди — солодкі, аби комори були повні. На жінці-бо тримаються три кути дому, а четвертий — на Богові.

Жодного рядка я не написала за останні місяці й, кажучи щиро, рада була б уже вирватися з цього кола. Як Ти знаєш, у мене дві доньки, а одна як узялася народжувати, то вже четверту донечку на світ привела. Їй добре ведеться, чоловік порядний, роботящий, та й видно, що живуть вони як одна душа. А чого ще можна собі бажати?

Намагаюсь усьому тому радіти, хоч і турбот чимало. Чому воно у світі так, що одні мають усього понад міру, а іншим бракує? І не лише статків матеріальних, а й часу, радощів, щастя й здоров’я. Якби ж то можна було все порівну поділити…

Просила вже я якось Зофію Чарторийську, аби допомогла мені вино моє продати. Роблю я некепське вино, хоч і не з винограду, а з лісових ягід, зокрема з шипшини. Міцне воно виходить, і його аромат всі в один голос хвалять. І Тобі, добродію, вишлю кілька пляшок.

Поки я це пишу, раптово відчиняються двері й забігають дівчатка, що ганяються за Фірлейкою, бо та зайшла в дім із брудними