Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Якщо й доведеться покусати власні губи до крові, то це невелика ціна за те, щоб усе це витримати.

Він навалюється на мене і діє старанно та безжально.

Мої очі закриваються самі по собі. Не хочу бачити сіру стіну навпроти. Я ненавиджу займатися сексом у подібній позі — я не бажаю, щоб Резник отримував владу над моїм тілом у такий спосіб, — хоча тільки в цьому положенні він не може повноцінно спостерігати за реакціями на моєму обличчі.

Але Резник намагається.

Його пальці стискають моє підборіддя, змушуючи трохи закинути голову і повернути обличчя вбік. Член рухається в мені жорстко і швидко, а тіло позаду... воно втискається в моє з божевільною силою і вібрацією, немов воно здатне збільшуватися від кожного руху.

Я намагаюся думати тільки про те, як усе ж таки віриться, що я опинилася в цій ситуації.

Але Артур прихоплює зубами шкіру моєї щоки — о боже, він з'їхав з глузду, — і я змушена впиватися долонею в його руку, тому що наші рухи перетворюються на дике божевілля, і я в цьому теж беру активну участь.

Його шкіра нібито випромінює жар. Тільки це здатне пояснити, чому я вся горю. І найбільше обпікають його пальці, і я накидаюся на них і кусаю, а Резник задоволено бурчить на вухо, і, здається, я падаю в прірву.

Ми стогнемо одне в одного: він дозволяє мені розвернутися і торкається мого тіла всюди. Ми постійно збиваємося, немає ні ритму, ні мети в рухах.

Він кусає мене за бік, а потім бере мене. Заривається носом у простір між грудей, а потім знову бере. Його очі заглядають у мої з погрозою, немов Артур боїться, що я зараз усе це припиню.

Але я точно не зумію припинити.

Навіть коли він не дає віддихатися і не дає свободу моїм рукам знову і знову, я все одно притягую його до себе за волосся.

Наприкінці Резник підкреслено жорстокий до мене в кожному дотику, і стає соромно від того, що я оголена. Ненавиджу його за те, що я змушена таке відчувати.

У шкіру ніби впиваються тисячі крижаних голок і всі до єдиної дотягуються до душі. Я кидаюся натягувати одяг, і останні сили йдуть на те, щоб на моєму обличчі нічого не відображалося.

— Дякую, що дала, — сипло каже Артур, і я завмираю на мить, а потім продовжую натягувати ліфчик.

Я бачу, що він миттєво шкодує про сказане, бо він просто не здатний приховувати емоції.

— Я забираю свої слова назад, — голосом, що зривається, вимовляє він тут же. Резник зупиняється поруч таким чином, щоб мені було важко рухатися.

— Нічого, — рухаю я губами, бо я й справді більше нічого не відчуваю, — можеш їх залишити. Хто-небудь тобі ще дасть потім.

Резник звичайно ж перекриває мені шлях, і я терпляче чекаю. Відвертаюсь, коли обличчя, що смикається, лізе до мого.

— Рито, — ледь не зі скрипом вимовляє Артур, — я... Пробач мені, це зовсім... Вибач мені, ти чуєш?

— Без проблем, — навіть киваю я, а в горлі все перекриває дивна й пекуча грудка, — мені вже... однаково.

— Ти не зрозуміла, я... Давай ляпаса, — він навіть намагається перевести це в жарт, але частина вражаючого обличчя однаково смикається.

Бо Резник уже знає, що не буде ніякого ляпаса.

— Я все прекрасно зрозуміла та усвідомила, — різко заявляю я і дивлюся прямо в сірі очі. — Я давалкою не була і не буду. Більше нам із тобою розмовляти нема про що. Це востаннє.

Артур перехоплює мене за плечі, коли я знову рухаюся, але не опускає голову, а дивиться мені за спину.

— Я забрав свої слова назад, — підвищує він голос, — і більше принижуватися не стану. Я ляпнув дурницю.

А справа не тільки в словах. Я знала, що йому не варто довіряти. Він імпульсивний і зарозумілий. Резник навмисно був саме суворим у сексі останні десять хвилин, щоб покарати мене. Не пам'ятаю, коли мене востаннє так принижували.

Я вийшла до нього на той клятий ґанок, і потім — щоразу, коли він тягнеться по поцілунок, я ж просто... Я — дурнішаю з ним. А з ним дурною бути не можна, бо йому не можна довіряти.

Я продовжую мовчки стояти, чекаючи поки Резник випустить мене.

Руки на моїх плечах стискаються.

— Не ускладнюй це, — вимовляє Артур кожне слово як окремий наказ. — Чорт, говори ж нормально. Розмовляй зі мною!

— "Нормально", — гірко вимовляю я і хитаю головою. — "Нормально" і "правильно", тільки від тебе і чую. На мою адресу. Один тільки ти тут нормальний і правильний. Усе. Тобі дали, алілуя, можеш далі по фанаткам... данину збирати.

— Я ж сказав тобі, — він розвертає мене і струшує, — що я... Не чіпляйся до слів!

Я скидаю його руки й Артур дивиться на власні долоні розгублено протягом кількох секунд.

— Я готова все віддати, аби не продовжувати цю розмову, особливо з тобою, — запекло шепочу я.

— А ти й рада, так? — Артур усміхається так, що потім стискає щелепи. — Щаслива ж? Відв'язалася і не треба більше хоч щось змінювати? Ти — забита і невпевнена в собі, бо хочеш такою бути. Ти лінуєшся і боїшся робити щось нове, у всьому! Послухай... гра через...

— Н-не розмовляй зі мною! І... плювати... на твою гру...

Він бачить за моєю реакцією, що слова частково влучили в ціль і від переживання такого приниження, я стискаю руки в кулаки.

— Усе? — холодно цікавлюся, навіть схиляю голову набік. — Поставив діагноз? Так я тобі й повірила, що ти хочеш нормальних стосунків. Ти навіть просто секс не здатен підтримати без образ пару тижнів.

Його ніздрі роздуваються від гніву, і я готова вчепитися нігтями в цей ідіотський великий ніс. Замість цього я заспокоюю себе видихом і стрімко прямую до дверей.

Резник має нахабство схопити мене за светр ззаду і тягнути на себе, коли я вже відчиняю двері.

— Ти не вийдеш звідси, — хрипить він, і я приголомшено відштовхую його, коли Артур намагається поцілувати моє обличчя.

— Ні, я вийду звідси! Усе. Ти вже... все сказав!

Ненавиджу-ненавиджу, як надламується власний голос. Я — доросла людина, а не плакса якась. Тільки не чути й не бачити цього Артура Резника ніколи більше!