Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

З Києва до Одеси летимо годину. Саме там біля Чорного моря живуть батьки Юри Бокаєва. Марина Віталіївна та Степан Юрійович. До будинку під'їжджаємо у мовчанні і якось надто швидко. У мене ніби було стільки часу підготуватись, а я так і не виявилася готова. Чи можливо взагалі бути готовою до зустрічі з батьками, сина яких вбив твій батько? Чому я є, а Юри немає? Зараз він був би вже чоловіком, закінчив би вуз або нікуди б не став вступати, вирощував дітей або не наважився б їх завести, був одружений або в розлученні. Неважливо. Він був би живий, робив помилки і виправляв їх, як усі… живі люди…

Як багато «би» перетинається через «якби»… Якби не мій батько, він був би живий…

Я беруся за ручку дверей і виходжу з машини першою. Марк досі уособлення терпимості. Просто чекає, даючи мені час.

— Я казав, що ми сьогодні приїдемо. Вони готові до зустрічі. — каже мій чоловік, поки ми йдемо до ажурної хвіртки.

— Вони знають, хто я?

— Так. - коротка відповідь.

Натискаю на дзвінок і серце підскакує. Двері відчиняє красива жінка років сорока семи, поряд з нею чоловік – її чоловік – не набагато старший.

— Добрий день, — вітається Марк.

— Добрий день, — вторю йому.

На більше просто не вистачає, бо цю жінку я впізнаю. Спогади спалахують фрагментально.

Ось я вибігаю зі своєї кімнати, бо через відчинені у своїй кімнаті двері почула, як тато кричить на когось у кабінеті, а потім звідти виходить жінка. Вона йде чомусь повільно, наче несе важкий мішок, а на її обличчі сльози.

— Мамо, чому тітка плаче? — спитала я того дня.

— Мабуть, вона зробила щось погане і наш тато її налаяв. Не роби помилок, Тая.

А ось другий день. В дім наполегливо стукають. Спочатку ніхто не відчиняє, а потім батько зло і різко відчиняє двері, немов готовий зірвати їх з завіс. На вулиці ллє дощ, а вона стоїть, плаче і каже, що йому повернеться все з лихвою... А потім її очі раптом зупиняються на мені. Довго дивиться... Довго, а потім раптом заходиться у крику. Вона падає навколішки, спираючись руками на поріг...

Мені було страшно, а їй, як я зараз розумію, дуже боляче.

Біль не минув і зараз. Я не пам'ятала кольору очей цієї жінки, не впевнена, що взагалі його знала, але те, що в них так само, як і сьогодні, пульсує біль, я впевнена. Таке забути неможливо. Мати, що втратила дитину, не забуде.

Тим часом ми проходимо мощеною каменем доріжкою в невеликий будиночок. Марк тримає мене за руку, заспокоюючи, даючи зрозуміти, що завжди поряд. Я знаю це, несвідомо погладжую його кісточки великим пальцем. Минуло два тижні з дня бійки, вони вже майже загоїлися.

Ми проходимо в невелику затишну вітальню і сідаємо на диван, господарі будинку розміщуються навпроти. Нас розділяє лише скляний журнальний столик.