Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Минаю безліч приміщень і зачинених дверей. Навмисне роблю коло, щоб пройти повз вітальню. Тут усе в них сталося вперше. Завмираю на місці, розглядаю все навколо. Ні пилинки, ні смітинки. 

Це не та кімната, де всі, хто відвідують цей дім, топчуть підлогу своїми брудними підошвами. Та вітальня, що для всіх, вона в парадній частині будинку. Там Доронін зустрічає гостей, п'є з ними каву чи щось міцніше. Усміхається і веде бесіди. 

А це приміщення розташоване з боку гаража, і буває тут не багато хто. Людей двадцять від сили. Так, Андрюха той ще відлюдник. І страшенний педант. Він би точно не став трахати Таню на килимі в тій вітальні, що для всіх інших його гостей. 

Усміхаюся і торкаюся пальцями підборіддя. Щетина відросла, а я не знайшов часу поголитися, дуже поспішав. І нервував. Я і зараз нервую. Не терпиться зустрітися, в очі подивитися. Їм обом. Обійняти, запах вдихнути. А замість цього я стою і дивлюся на те місце, де мій друг брав мою дружину. І почуттів своїх не можу зрозуміти. 

Я мазохіст. Точно мазохіст! Тому що боляче. І задушливо. І кров закипає, варто тільки уявити, як вона стогнала в його руках. Від цієї думки у штанах стає тісно. Так, я збоченець. Зрозумів це вже давно і змирився. 

Прикриваю повіки й повільно дихаю. Не можна завалюватися у кабінет до Дороніна зі стояком. Це не входить у мої плани. Намагаюся закликати в думці щось бридке, гидке, огидне, і це допомагає. 

Тіло, яке занадто довго обходилося без жіночої ласки, заспокоюється. Востаннє розглядаю вітальню і крокую вперед. Досить відтягувати момент і безвольно блукати будинком. Ніхто, крім мене, цього не зробить. 

Нарешті підходжу до шуканих дверей. Штовхаю їх, і вони піддаються одразу ж, наче тільки на мене й чекали. Ні скрипу, ні звуку. Тільки дихання чути. 

Господаря кабінету знаходжу сидячим за столом. І варто мені переступити поріг і зачинити за собою двері, як звук легкого клацання привертає його увагу. Ще частка секунди — і мене пронизує погляд темно-карих, майже чорних очей. Я знаю, що в багатьох від такого погляду Дороніна жахливо скручує шлунок і спиною мурашки біжать. У мене ось теж мурашки. Тільки вони зовсім інші. 

Лише на мить на обличчі друга відбивається здивування. Але незабаром зникає, змінюючись усе тією ж жорстокою маскою. 

— Прийшов, — цідить крізь зуби. 

Не питає. Говорить так, немов печатку на мені ставить. І на дні його погляду я читаю свій вирок.