Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Згода! Домовилися! Залишимося живі — камінь приберемо, — квапливо запевнив я байрачника, боязко позираючи на собаку. Чорт! Від такого видовища і в білий день врізати дуба можна, а не те що вночі на болоті. І фосфору не треба. Бідний, сер Чарльз... Як я його розумію.

Василь, якщо і хотів поторгуватися, то простеживши за моїм поглядом, розсудливо промовчав. Зрештою, не він обіцянку дав,  не з нього і спитають. Хоча, начебто, за козацьким звичаєм, наставник за молодика відповідає? Сподіваюся, нежить степова про те не відає, а ми пояснювати не станемо.

— Слова досить чи хрест цілувати треба?

— Досить... — зашаруділо нагорі. — Сват звісточку передав, що молодому козакові можна вірити. І старший, мовляв, теж слово тримає. Цікаво, чим ви тому байстрюкові болотному так догодили?.. Але, не розповідай!. Почекаю... Обіцяв сам з осінньою сльотою в гості заглянути і подробиці розповісти... Буде про що побалакати. А то тільки й верзе про своїх русалок. Тьху, соромітник… Небавом четверту сотню розміняє, а лиш одне в голові.

На плечі впало кілька жолудів. Не прицільно. Мабуть, байрачник просто висипав приготований боєзапас. Зашелестіло листя, і з дуба сплигнула дивна істота. Щось середнє між білкою-переростком і здоровенним котом. Вуха сторчма, з китицями. Я навіть, на секунду, про рись подумав. Але, коли випрямилася — стала схожою на величенького байбака. Мені майже по пояс, а щоки — шкільний рюкзак запхати можна.

Василь теж побачив. І здивувався. Вельми... Але сильний, козак. Вміє себе в руках тримати. Мені то що... Після різноманітних страшилок з чужих та наших блокбастерів. Смішно… Навіть не зомбі. Зате Полупуду раніше навряд чи з нежиттю ось так, око в око зустрічатися доводилося. Який вік на дворі?.. Розуміти треба. Водяник не рахується — з ним запорожець тільки через мене спілкувався...

Але, ні хреститися, ні кричати: «Щезни!» Козак не став. Вклонився мовчки — не в пояс, а ґречно, як гість господареві — і все.

Байрачникові повага запорожця сподобалася. На поклін відповів.

— Домовилися, значить. Тоді, ходіть за мною... — але коли Василь взявся за повід, зупинив його. — Постривай... Про коня розмови не було. Тільки ви двоє.

— Як?! Хочеш, щоб ми його псам залишили? — обурився Полупуд. — Де це бачено, щоб козак бойового друга на поталу ворогові кинув?

Господар байраку тільки руками розвів.

— Ну, тоді, вважай, і розмови не було. Ти — сам по собі. Ми теж. Підпалюй, Петре хмиз. Прийшов наш час... Один раз вмирати, так хоч потішимося наостанок. Порадуємо предків славною битвою!

Байрачник аж навколо себе, немов дзиґа, крутнувся.

— Стій! Стій... Не треба. Не пали... Постривай!

Василь підняв руку, наче зупиняючи мене від поспішних дій. Ага, можна подумати, я вже розбігся... Сам кого хочеш обдурю. Інакше в універі за половину заліків довелося б платити. А у козака вся його хитрість на чолі аршинними літерам виписана. Якщо читати вмієш.

— Я ж не звір, усе розумію... — істота навіть ростом менша стала. — Але не пройде кінь у печеру. Там прохід такий вузький, що людині ледь-ледь бочком протиснутися. А іншого укриття у мене немає... Ховались б ви від людей — інша річ. Їм очі відвести не складно. Але, пес не людина — він нюху вірить, більше ніж зору. Вас двох заховати можу, від своїх слів не відмовляюся, але коня... — байрачник скрушно розвів лапками.

Зрозуміло. І рада б душа в рай, та гріхи не пускають.

— Інший вихід звідси є? — я поспішив взяти розмову в свої руки, поки Василь знову не бовкнув, щось типу «на нема й суду нема», або іншу дурість. Але в цьому ж дусі і з не менш фатальними наслідками. Кінь, звичайно, тварина в господарстві потрібна і навіть друг людини, але не настільки, щоб через нього вмирати... в іклах інших «друзів». А з козака станеться. З його прямотою і впертістю.

— Так, там, за каменем... — байрачник махнув у протилежну сторону яру. — Навіть зручніше ніж тут, берег пологіший.

— Тоді все не так погано... Василю, якщо ми верхом змогли відірватися від псів, то як вважаєш — кінь без вершника, втече від них?

— Якщо прорветься, то так... — кивнув козак. — Але вони не випустять ... — вказав поглядом.

На той самий валун, який нам ще доведеться якось прибрати, як Акелла в знаменитому мультфільмі, видерлася точна копія псини, що скалила ікла з обриву. Такий же здоровенний степовий вовкодав... Сивий, з підпалинами. І з дуже уважним поглядом.

— Це інше питання... Розсідлай і зніми все зайве. Є ідея, — я присів поруч з господарем яру, щоб тому не доводилося задирати голову. — Шановний пане байрачник, як тебе звати-величати накажеш?

— Величати?.. — нежить задумався. Схоже, йому вперше таке запитання поставили. — Гм... Обходився досі без імені якось. А що?

— Незручно розмовляти... Та й неправильно. У всіх імена є. Навіть у коней і псів клички. А ти що ж — гірше тварин безсловесних?

Байрачникові гіршим за тварин бути не хотілося. Він знову замислився, посилено чухаючи пузо.

— А людське ім’я мені можна? Чи воно тільки хрещеним дається?

— Чому ні? — знизав плечима Василь. — Он і бусурмани з іменами, Сам вибереш чи підказати?