Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

Та повернімось до страти, бо люд весь уже посунув до місця смертної кари.

Капітан і його люди виволокли його за ворота, а він у своїй напіврозстебнутій сорочині йшов широким кроком, схиливши голову і відмовляючи молитву, немов уже належав до сонму мучеників. Юрмище було несосвітенне, і багато хто кричав: «Не вмирай!», а він відповідав: «Хочу померти за Христа». «Але ти вмираєш не за Христа», — казали йому, а він одрікав: «Я вмираю за істину». Коли похід підійшов до місця, званого Проконсулів вугол, хтось з натовпу гукнув, щоб він молив Бога за них усіх, і він благословив натовп. Біля мурів святої Ліперати хтось сказав йому: «Дурню, повір у Папу!», а він відповів: «Ви божка собі зробили з цього вашого Папи» і додав: «Ох же ж і обскубають вас ці папуги» (як мені пояснили, в тосканському наріччі то була гра слів, яка пап обертала на тварин). І всі зачудувалися, що він жартує, йдучи на смерть.

Біля церкви святого Йоана йому гукнули: «Рятуй своє життя!», а він відповів: «Рятуйтесь від гріхів!»; біля Старого Торжища йому крикнули: «Рятуйся, рятуйся!», а він відповів: «Рятуйтесь від пекла»; біля Нового Торжища йому заволали: «Покайся, покайся», а він відповів: «Покайтесь у своєму лихварстві». Біля церкви святого Хреста він побачив ченців свого чину, які стояли на сходах, і став докоряти їм, чому вони не виконують правила святого Франциска. Дехто з них здвигнув плечима, але інші від сорому позакривали собі обличчя каптурами.

Біля воріт Справедливості багато хто говорив йому: «Відречись, не йди на смерть, а він відповідав: «Христос пішов на смерть за нас». А вони: «Але ж ти не Христос, ти не мусиш іти на смерть за нас!», а він: «Але я хочу померти за нього». На луці Справедливості хтось спитав, чому він не зробить так, як зробив один зі старших братів його ордену, який зрікся, але Михаїл відповів, що той зовсім не зрікався, і я побачив, що багато людей у натовпі схвально закричали, підбадьорюючи Михаїла: як і чимало інших людей, я зрозумів, що то були його прибічники, і ми відійшли вбік.

Врешті ми вийшли за міську браму; перед нами з'явилось огнисько, або халабуда, як його там називали, бо дерево було укладене хатиною, й озброєні вершники оточили його колом, щоб люди не підходили заблизько. А тоді брата Михаїла прив'язали до стовпа. Я знов почув, як хтось гукнув йому: «За що ж ти помираєш?», — а він відповів: «За істину, що оселилась у мене всередині, а про неї іншого свідчення, ніж смерть, дати не можна». Огнисько підпалили. Брат Михаїл спочатку почав відмовляти «Credo[183]», а відтак заспівав «Те Deum». Він проспівав, може, з вісім стихів, а тоді зігнувся, немов хотів чхнути, і впав на землю, бо пута його згоріли. І був уже мертвий, бо людина вмирає ще до того, як тіло згорить, — від великого жару, який розриває серце, і від диму, який заповнює груди.

Відтак огнище розгорілось на повну силу, немов смолоскип, й осяяло все навкруги, і якби крізь палаючі дрова все ще не прозирало бідолашне, обвуглене тіло Михаїла, я б сказав, що передо мною — неопалима купина. І я був так близько до того, щоб забутись у видінні (тепер я згадав це, піднімаючись сходами в бібліотеку), що на вуста мені мимохіть спливли слова про екстатичний захват, які я читав колись у книгах святої Гільдеґарди: «У полум'ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює».

Мені згадалось те, що Убертин говорив про любов. Образ Михаїла на огниську злився мені з Дольчином, а образ Дольчина — з образом прегарної Марґарити. Мене знов охопив той самий неспокій, який насунув був на мене в церкві.

* * *

Я вирішив прогнати ці думки і рішуче попрямував до лабіринту.

Я вперше проникав туди сам — довгі тіні, що їх кидав мій каганець на долівку, лякали мене так само, як видіння минулих ночей. Кожної миті я боявся, що опинюся перед ще одним дзеркалом, бо така вже чародійна сила дзеркал — навіть знаючи, що перед тобою дзеркало, не можеш не бентежитись.

Зрештою, мені було однаково, куди я йду, я навіть не намагався уникнути кімнати із пахощами, що викликають видіння. Я гарячково йшов уперед, не знаючи куди й навіщо. Насправді я не відійшов далеко від відправної точки, бо невдовзі знов опинився у семикутній кімнаті, через яку був увійшов. Тут на одному зі столів були розкладені якісь книги, яких я не бачив попереднього вечора — принаймні так мені здавалося. Я зрозумів, що то були книги, які Малахія приніс зі скрипторію і ще не розклав по призначених для них місцях. Я не знав, чи далеко від мене зала із запахами, бо почувався немов очманілим, а це могло бути спричинене випарами, які дійшли аж сюди, або ж химерами, які досі займали мені голову. Я розгорнув багато розмальований фоліант, який, з огляду на його стиль, прибув, схоже, з монастирів крайземної Туле.

На сторінці, де починалося святе Євангеліє від апостола Марка, мене вразив малюнок лева. То, безперечно, був лев, хоч я ніколи не бачив його наживо, і мініатюрист вірно відтворив його кшталт; можливо, його надихали леви, яких він бачив у Гібернії, на землі потворних створінь, і я переконався, що тварина ся, як, зрештою, говорить Fisiologus[184], зосереджує у собі всі прикмети чогось водночас страхітливого і магічного. Адже зображення навіювало мені водночас образ ворога роду людського і образ Господа Нашого Ісуса Христа, я не знав, у якому символічному ключі його тлумачити, — мене всього затрусило від страху, та й від вітру, який проникав крізь щілини у стінах.

Паща лева, на якого я дивився, їжилася зубами, а голова його була закована в панцир, наче голова змії; жаский тулуб його, який спирався на лапи з гострими, хижими нігтями, руном своїм нагадував килим, подібний до тих, Що їх, як я дізнався