Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

Лев справив на мене дуже сильне враження (і я не раз обертався, немов побоюючись, що раптом подібний звір вирине позаду мене), але я вирішив передивитися інші аркуші, й око моє впало на малюнок чоловіка, розміщений на початку Євангелія від Матея. Не знаю чому, але він налякав мене ще дужче, ніж лев: обличчя було людське, але чоловік цей був закований у щось на кшталт жорстких риз, які вкривали його аж до ніг, і ризи ці чи збрую облицьовували тверді червоні і жовті камені. І мені здалося (яким богохульником зробив мене страх!), що його голова, яка загадково стирчала із фортеці із рубінів та топазів, і є тим таємничим убійником, невидимими слідами якого ми ішли. Врешті я зрозумів, чому той звір і закований у лати чоловік здалися мені так тісно пов'язаними з лабіринтом: обоє вони, як і всі інші постаті у тій книзі, виринали з візерунку, який складався з переплетених лабіринтів, де агатові і смарагдові лінії, халцедонові нитки, берилові стрічки немов знаменували те плетиво кімнат і переходів, у якому я перебував. На цій сторінці погляд мій губився серед осяйних стежок, як ноги губилися у бентежній вервечці бібліотечних зал; я збагнув, що ці пергамени відображають мої блукання, це сповнило мене неспокоєм і переконало, що кожна з цих книг, які так таємниче вищирилися на мене, криє в собі всю мою теперішню історію. «De te fabula narratur[185]», — сказав я собі і замислився, чи не таїться часом на цих сторінках й оповідь про майбутні миттєвості, які мене очікують.

Я розгорнув ще одну книгу — вона, схоже, була іспанської роботи. Сліпучі барви, червінь, схожа на кров або вогонь. То була книга одкровення апостола, і знов, як попереднього вечора, погляд мій упав на сторінку, де йшлося про mulier amicta sole. Але то не була та сама книга — мініатюра була інша, тут художник детальніше зупинився на формах жінки. Я порівняв її обличчя, груди, вигини її стегон зі статуєю Пречистої, яку я споглядав разом з Убертином. Обриси були іншими, але й ся mulier[186] здалася мені пречудовою. Я подумав, що мені не годиться забарюватися на цих думках, і перегорнув кілька сторінок. Я побачив ще одну жінку, але тепер то була Вавилонська блудниця. Мене вразили не так її форми, як думка, що вона теж жінка, як та інша, одначе ця є начинням всілякого пороку, а та — посудиною всілякої чесноти. Але форми в обох жіночі, і в певну мить різниця між ними в моїй уяві затерлася. Я знов відчув внутрішнє хвилювання, і образ Пречистої з церкви наклався на образ прегарної Марґарити. «Пропаща моя душа!» — сказав я собі. Або ж: «Я несповна розуму». І вирішив, що довше залишатися в бібліотеці мені не можна.

На щастя, сходи були неподалік. Я кинувся вниз, ризикуючи перечепитися і погасити каганець, і опинився під широкими склепіннями скрипторію, але й там не затримався і кинувся вниз по сходах, що вели до трапезної.

* * *

Там я, задихавшись, спинився. Крізь вікна проникало місячне світло, ніч була напрочуд ясна, і я майже не потребував каганця, без якого натомість не обійтися було в кімнатах і проходах бібліотеки. Але не гасив його, немов черпаючи в нього розраду. Я все ще важко дихав і подумав, що непогано було б напитися води, щоб утихомирити хвилювання. Кухня була неподалік, я перетнув трапезну і повільно прочинив одні з дверей, які виходили в другу половину цокольного поверху Вежі.

Тут мій страх, замість того щоб улягтися, зріс ще дужче. Бо я одразу запримітив, що в кухні хтось є, і цей хтось зачаївся біля хлібопекарної печі: принаймні в тому куті світилася свічка, і я, побачивши її, погасив з переляку свій каганець. Сам настраханий, я теж викликав страх, і справді, той інший (чи інші) теж хутко погасив свою свічку. Але марно, бо нічне світло достатньо освітлювало кухню, щоб перед собою на долівці я побачив одну чи більше невиразних тіней.

Я аж похолов і не наважувався ні ступити назад, ні піти вперед. До мене долинув звук приглушеної розмови, і мені здалося, що я почув притишений жіночий голос. Тоді від безформної плями, яка невиразно вимальовувалася на тлі печі, відділилася темна присадкувата тінь і кинулася навтікача через зовнішні двері, очевидно, лиш причинені, затріснувши їх за собою.

В кухні зостався я, застигнувши на порозі між трапезною та кухнею, і те щось невиразне біля печі. Воно — як це назвати? — квилило. Тобто від тіні долинали стогони, мало не придушений плач, розмірене схлипування, викликане страхом.

Ніщо так не додає відваги полохливому, як чужий страх; та не відвага штовхнула мене у бік тіні. Мене радше штовхало, сказати б, певне сп'яніння, схоже на те, яке заволодівало мною, коли мене відвідували видіння. Бо в кухні пахло чимось схожим на той дурман, який заскочив мене в бібліотеці напередодні. Може, то було інше зілля, але на мої вкрай збуджені чуття вплинуло воно так само. Я відчув густий запах траґанту, галуна і винного каменя, який вживали кухарі, щоб надати вину духмяності. А може, це тому, як я прознав пізніше, що саме в ті дні варили пиво (яке у тих північних краях досить-таки поціновували), і робили це за рецептом з моїх країв, додаючи верес, болотяний мирт і дикий розмарин. Усі ці пахощі п'янили не так мій ніс, як розум.

Раціональне моє єство хотіло заволати «vade retro![187]» і чимдуж тікати від того квиління, бо то напевно був суккуб, насланий на мене лукавим, а тим часом моя vis appetitiva[188] пхала мене вперед, немов я прагнув уздріти якесь диво.

Я підійшов до тієї тіні; і тут, у нічному світлі, яке падало крізь великі вікна, я помітив, що то була жінка — вона тремтіла, однією рукою притискаючи до грудей якийсь згорток, і, схлипуючи, задкувала до жерла печі.

Боже, Пречиста Діво і всі святі, що на небесах, поможіть мені тепер повідати те, що зі мною приключилося. Цнотливість моя і гідність мого стану (стану ченця, вже ветхого літами, у славному нашому Мелькському монастирі, притулку миру й