Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

Але я поклав собі розповісти істинну правду про ті далекі події, а правда неподільна, вона сяє сліпучою яснотою, яка не дає нам переполовинити її — чи то боронячи свої інтереси, чи то через сором. Річ радше в тім, щоб описати цю подію не так, як я бачу її і пригадую тепер (хоч я й досі все пам'ятаю з немилосердною яскравістю — може, покута, яку я потім відбув за це, так виразно закарбувала в моїй пам'яті події й думки, а може, мізерність сеї покути все ще мордує мене, оживляючи в моїй зболеній душі кожну найменшу відтінь мого стиду), а так, як я бачив і переживав її тоді. І мені неважко зробити це з докладністю літописця, бо, всього лиш заплющивши очі, я можу повторити не тільки все те, що я робив, але й що думав у ті хвилини, немовби переписуючи написаний тоді пергамен. Так я й вчиню, і хай архангел Михаїл хоронить мене: на мислі маючи напоумлення майбутніх читальників і бичування моєї власної провини, я хочу тепер розповісти, як легко юнакові потрапити у тенета диявольські, і нехай тенета ці постануть явно й очевидно, щоб тому, хто в них спіймається, легше було подолати їх.

Отже, то була жінка. Та що я кажу — молоденька дівчина. Оскільки доти (та й опісля, слава тобі, Господи) досвід мій спілкування з істотами сеї статі був невеликий, мені навіть важко сказати, якого вона була віку. Знаю, що була вона юна, майже підліток, було їй, либонь, весен шістнадцять чи вісімнадцять, а може, й двадцять, і мене вразила людська теплота, яку вона випромінювала. Значить, то не було видіння, принаймні я був певен, що вона — valde bona[189]. Може, це тому, що вона тремтіла, мов пташеня взимку, і плакала, і боялась мене.

Тому, помисливши собі, що повинністю кожного доброго християнина є помагати своєму ближньому, я підійшов до неї і доладною латиною вельми лагідно мовив, що їй нічого боятись, бо я їй друг, в кожному разі не ворог, а вже напевне не той ворог, якого вона боїться.

Заспокоєне, мабуть, лагідністю, яка плила з мого погляду, дівча підійшло до мене. Я помітив, що моєї латини вона не розуміла, й мимоволі заговорив до неї своєю рідною німецькою говіркою, а це страшенно її налякало — не знаю, чи різкими звуками, до яких не звик люд тих країв, чи тому, що звуки ці нагадали їй про якесь пережиття, пов'язане з вояками, прибулими з моєї землі. Тоді, подумавши, що мова жестів і обличчя зрозуміліша, ніж мова слів, я усміхнувся, і вона заспокоїлась. І теж усміхнулась мені, і мовила кілька слів.

Я дуже мало розумів її наріччя, зрештою, воно відрізнялось від говірки, яку я трохи засвоїв у Пізі, але у тоні її я відчув ніжність, і мені здалося, ніби вона каже: «Ти такий молодий, гарний…» Новіцієві, який усе своє дитинство прожив у монастирі, рідко трапляється чути слова про свою красу, ба більше — його зазвичай наставляють, що тілесна уродливість минуща, і не варт її цінувати; але підступи ворога людського не мають меж, і зізнаюсь, що слова її про мою привабливість, нехай і оманливі, все ж ніжними пестощами влилися у мої вуха і нестримно зворушили мене. Тим паче, що з цими словами дівчина простягнула руку і пучками пальців торкнулася моєї щоки, тоді ще по-дитячому гладенької. Мені враз стало млосно, але в ту мить я не відчув ані тіні гріха у своєму серці. Ось на що здатен біс, коли напосідається на нас, щоб стерти з нашої душі усі сліди благодаті.

Що я відчував? Що бачив? Пам'ятаю лише, що почуття мої в ту першу хвилину зосталися німими, бо язик мій і розум не були навчені називати подібні речі. Аж потім на мене напливли інші, внутрішні слова, вимовлені й почуті деінде, в інший час і, безперечно, з іншою метою, але в ту мить вони здалися мені навдивовиж суголосними моїй радості, немов зродилися з нею єдиносущними, щоб дати їй вираз. Слова, які з'юрмились у печерах моєї пам'яті, піднялися на німу поверхню моїх уст, і я забув, що у Святому письмі та в житіях святих їх вживано для об'явлення речей далеко осяйніших. Але хіба була насправді різниця між щастям, про яке говорили святі, і тим блаженством, яке відчувала в ту мить моя вкрай схвильована душа? Моє завжди пильне відчуття різниці кудись пропало. А це, мислю собі, є достеменним знаком занурення у безодню власного єства.

Раптом дівчина здалася мені тією чорною, але прекрасною молодою, про яку мовиться у Пісні над Піснями. На ній було поношене платтячко з грубої тканини, яке безсоромно розкривалося у неї на грудях, а на шиї вона мала дешеве намисто з кольорових камінців. Та голова її гордо височіла на білій шиї, немов вежа слонової кості, а очі її були ясні, немов ставки Хешбону, а ніс її був немов ліванська вежа, а кучері на голові — немов пурпур. Так, кучері її були немов козяче стадо, а зуби — мов стрижених овець отара, що з купелі виходять, і кожен з них має свою пару, не виступаючи перед других. «Яка ж бо ти прекрасна, моя люба, яка ж бо ти прекрасна, — несамохіть зашепотів я. — Твоє волосся, мов козяче стадо, що сходить з Гілеад-гір, немов кармазинова стьожка, — твої губи, немов розрізане надвоє яблуко гранатове, — твої скроні, шия твоя, немов Давидова башта, на якій тисяча щитів повисло[190]». І я чудувався, настраханий і захоплений — хто ж вона така, що підноситься передо мною, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, terribilis ut castrorum acies ordinata[191].

Тоді дівчина ще ближче підійшла до мене, кинувши в кут темний згорток, який досі вона міцно притискала до грудей, знов піднесла руку, погладила мене по обличчі й ще раз повторила слова, які я вже чув. І поки я вагався, чи тікати від неї чи ще ближче присунутися, поки голова моя стугоніла, наче сурми Ісуса Навина ось-ось повалять мури єрихонські, поки я палко бажав і водночас боявся торкнутися її, вона радісно посміхнулася, приглушено мугикнула по-козячому, розпустила шнурівки, які стягували їй плаття