Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

У слабкому світлі сутінок Вілсон був майже невидимим, крокуючи темним хідником. Він зупинився біля дверей і постукав. За мить йому відчинили, і почувся чоловічий голос:

— Містере Вілсон! Як приємно знову бачити вас у Бостоні після стількох місяців.

— Чи прибули інші?

— Не всі, але вони прийдуть. Ця жахлива справа дуже турбує нас усіх.

Вілсон зайшов до будинку, і двері зачинились за ним.

Наступною пішла Роза, нахабно крокуючи вулицею з таким виглядом, наче вона була місцева. Норріс рушив за нею до ґанку, і вони пильно оглянули будинок. Він нічим особливим не вирізнявся, просто один з ряду безбарвних цегляних будинків. Над дверима був масивний одвірок, і в слабому світлі Норріс лише помітив символи, викарбувані на граніті.

— Хтось іще йде, — прошепотіла Роза.

Швидко вона взяла його під руку, і вони пішли геть, притиснувшись тілами, наче коханці. Їхні спини були повернуті до людини, яка щойно повернула до вулиці позаду них. Вони почули стукіт у двері.

Той самий голос, що вітав Ґарета Вілсона, промовив:

— А нам було цікаво — прийдете ви чи ні.

— Перепрошую за свій вигляд, але я щойно від хворого.

Норріс різко зупинився, надто шокований, щоб іти далі. Він повільно обернувся. Хоча йому й не було видно обличчя чоловіка у темряві, але він упізнав знайомий силует, широкі плечі були обтягнуті величезним пальтом. Навіть коли чоловік увійшов до будинку, а двері за ним зачинилися, Норріс усе ще не міг зрушити з місця. Цього не може бути.

— Норрісе, — Роза смикнула його за руку, — що таке?

Юнак пильно подивився на двері, до яких щойно увійшов новий відвідувач.

— Я знаю цю людину.

Тупий Біллі — годяще ім’я для хлопця, який зараз блукає провулком, згорбивши спину. Його шия витягується, якулелеки, коли він вдивляється в землю у пошуках якихось скарбів, що їх хтось загубив. Можливо, пенні чи шматочок олова. Щось, на що ніхто інший і не подивився б. Але Біллі Пігготт не такий, як інші. Принаймні так сказав Джек Б’юрк. Нікчемний дурень — так Б’юрк називав хлопця. Тварина, яка блукає вулицями. Завжди у пошуках безкоштовної їжі так само, як і чорний собака, який часто звивається біля хлопцевих ніг. Може, й дурень, але не геть нікчемний.

Він — ключ до знахідки Рози Конноллі. До недавнього часу Біллі мешкав з Розою у щурячій дірі у провулку Фішері. Хлопчина має знати, де її знайти.

І сьогодні вночі Тупий Біллі майже напевне про це розповість.

Хлопчик раптово зупиняється, і його голова смикається вгору. Він відчуває присутність когось іншого у цьому провулку, і його погляд блукає у пошуку обличчя.

— Хто тут? — гукає він. Біллі не звертає увагу на тінь біля дверей. Натомість він дивиться у дальній край провулку, де щойно з’являється силует, темний на тлі світла вуличного ліхтаря.

— Біллі, — гукає чоловік.

Хлопчик застигає, витріщившись на раптового перехожого.

— Що вам од мене треба?

— Я просто хочу поговорити з тобою.

— Про що, містере Тейт?

— Про Розу, — Ебен підходить ближче. — Де вона, хлопче?

— Я не знаю.

— Облиш, Біллі. Усе ти знаєш.

— Ні, не знаю. І ви не змусите мене сказати.

— Вона ж моя родина. Я лише хочу поговорити з нею.

— Ви вдарите її. Ви підступний.

— Це вона тобі сказала? І ти їй повірив?

— Вона каже мені лише правду.

— Це те, у що вона хоче, щоб ти повірив, — умовляє Ебен, його голос стає м’яким. — У мене є гроші для тебе, якщо ти допоможеш мені знайти її. І ще більше, якщо допоможеш знайти дитину.

— Вона сказала, якщо я її видам, вони вб’ють Меггі.

— То ти знаєш, де вона.

— Вона лише немовля, а немовлята не можуть захищатися.

— Немовлятам потрібне молоко, Біллі. Їм потрібне піклування няньки. Я можу купити це для неї.

Біллі починає задкувати. Хоча його і вважають дурнем, але він чує нещирість у голосі Ебена Тейта.

— Я не буду з вами розмовляти.

— Де Роза? — Ебен просувається до нього. — Повернися сюди!

Але хлопчик, наче краб, задкує швидше. Ебен безрозсудно кидається за ним, але спотикається у темряві. Він грьопаєть— ся обличчям униз, а Біллі тікає. Його кроки віддаляються у темряві.

— Малий виродок! Почекай, я ще тебе дістану! — бурчить Ебен, зводячись на коліна. Він усе ще стоїть рачки, аж тут його погляд чіпляється за тінь біля дверей поруч із місцем його падіння. У слабкому світлі він роздивляється два шкіряні черевики, які стоять поруч із його носом.

— Що? Хто? — Ебен підводиться на ноги, а фігура наближається від дверей, чорний плащ тягнеться обледенілою бруківкою.

— Доброго вечора, сер!

Ебен збентежено крякає і витягується, поспішаючи відновити свою гідність.

— Що ж. Це не те місце, де я очікував побачити...

Колючий удар ножа вводить лезо так глибоко, що воно сягає хребта, а удар через руків’я віддається у кістки — хвилююче відчуття первинної сили. Ебен всмоктує повітря, його тіло стає непіддатливим, очі випинаються від шоку. Він не кричить, він узагалі не видає звуків. Перший удар майже завжди зустрічають приголомшеною тишею.

Другий удар швидкий і умілий, нутрощі показуються назовні. Ебен падає на коліна, руки притискаються до рани, наче в намаганні стримати водоспад тельбухів, але вони розсипаються з його черева і затримали б його, якби він спробував утекти. Якби він був спроможним зробити бодай крок.

Ебен не був тим, кого Жнець сподівався зустріти цієї ночі, але така вже примха долі. Хоча це не кров Біллі тече струмочком по канавках поміж бруківки, цей урожай теж має деяку користь. Будь-яка смерть, як і будь-яке життя, має свою користь.

Потрібно