Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

1945 р. головою Українського Центрального Комітету (УЦК) був Володимир Кубійович, який познайомився з оунів-цями в Берліні ще в довоєнні роки[1191]. Кубійович був обережнішим і дип-ломатичнішим, ніж оунівці, хоча їхні цілі та політичні погляди не занадто відрізнялися. У квітні 1941р. Кубійович звернувся до Ганса Франка з проханням створити на території Генерал-губернаторства етнічно чистий (вільний від євреїв і поляків) український анклав[1192]. У липні 1941р., з ініціативи ОУН, Кубійович просив у Франка дозволу на створення «української національної армії» (українського вермахту), яка разом з німецьким вермахтом боротиметься проти Червоної армії та «євреїзо-ваної [verjudete} англо-американської плутократії»[1193]. У серпні 1941-го Кубійович попросив Франка «передати українському народу значну частину конфіскованого єврейського майна», оскільки, як він вважав, воно належить українцям, а у руках євреїв виявилося «тільки в результаті грубого порушення закону з боку євреїв і експлуатації ними представників українського народу»[1194] (аналогічні аргументи наводив отець Йозеф Тісо і маршал Йон Антонеску)[1195]. Про необхідність арієзації УЦК відкрито наполягав на всіх адміністративних рівнях[1196].

УЦК був тісно пов’язаний з колабораціоністською газетою «Краківські вісті» (іл. 154), яка не тільки передруковувала німецьку пропаганду, а й охоче надавала українським авторам місце для висловлення антисемітських поглядів. 1943 р. Богдан Осадчук та Іван Рудницький, що після війни набули слави знаних українських інтелектуалів, опублікували в «Краківських вістях» статті про масові вбивства, здійснені у Вінниці у 1937–1938 рр. підрозділами НКВС. У цих пропагандистських матеріалах автори вдалися до інструменталізації українських жертв радянського терору. Осадчук, який готував для газети «Краківські вісті» оглядові статті за матеріалами інших видань, зокрема видань нацистів та усташів, писав у серпні 1943 р.: «Масові гроби у Винниці — стверджує [газета] “Хрватскі Народ”, є новим доказом політики винищування, яку жиди з Кремля проводили серед українського народу. Помордовані українці обтяжують наново Сталіна і його жидівських помічників і кличуть світ до непримиримої боротьби проти жидо-большевицької загрози, яка хотіла б Европі принести ту саму долю, що безборонним жертвам Винниці»[1197].

Жертв радянського терору Рудницький назвав «справжніми мучениками, що віддали своє життя за українську національну ідею»[1198].

Протягом усього періоду німецької окупації антисемітизм був популярний в Україні не тільки в «антинімецькому» націоналістичному підпіллі, а й у інших організаціях та інтелектуальних колах. Приміром, 1941р. вийшла брошура «Україна в жидівських лабетах». На сторінках цього анонімного німецько-українського видання подали всі види антисемітських стереотипів, які були у вжитку в контексті українських реалій того часу[1199]. Помітна була й позиція Кубійовича щодо цього питання: у 1944р. його запросили взяти участь в антиєврейському конгресі, запланованому Гансом Франком[1200].

На початку 1943 р. Гіммлер наказав створити дивізію СС «Галичина» (Waffen-SS «Galizien»), до лав якої мали набрати українців, проте називати цей підрозділ українським Гіммлер заборонив (іл. 153). У своїй промові 16 травня 1944р. Гіммлер заявив, що назвав дивізію «Galizien» за «назвою вашої прекрасної батьківщини», а іншим разом він висловився так: «Я знаю, якби я наказав цій дивізії знищити поляків у тому чи іншому районі, я був би дуже популярним чоловіком». Створення української дивізії Гітлер обґрунтовував тим, що галицькі українці, які тривалий час були підданими імперії Габсбургів, «взаємозв’язані» з австрійцями. Повна назва дивізії була такою: 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» (14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien»), Добровільно служити в дивізії зголосилися 80 тис. українців, але з них тільки десята частина пройшла відбір. Пізніше особовий склад дивізії збільшився до 14 тис. осіб, оскільки до її лав долучилися українці з поліцейських батальйонів та інших підрозділів. Значна частина добровольців дивізії СС «Галичина» раніше служила в батальйонах шуцманшафт (Schutzmannschaft) 201, 204 і 206, з яких принаймні батальйон 201 майже напевно здійснював злочини проти мирних мешканців (під час «партизанських операцій» у Білорусі). Інші новобранці раніше служили в німецькій поліції безпеки. Навчання та індоктринацію українців дивізії СС «Галичина» здійснювали гіммлерівські СС. Щотижня у них було дві години лекцій з націонал-соціалістичного світогляду. 140 осіб з особового складу дивізії пройшли додаткову підготовку в околицях концтабору Дахау. У серпні 1943 р. усім солдатам під лівою пахвою зробили татуювання групи крові. Присягали дивізійники такими словами: «Я присягаю перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі проти більшовизму буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу німецького вермахту Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я готовий покласти своє життя за цю присягу будь-якої миті»[1201]. У лютому 1945 р. український генерал дивізії Павло Шандрук запропонував додати до присяги слова про вірність «українському народу», але згадка імені Гітлера не викликала в нього заперечень[1202].

Створення дивізії підтримав Шептицький. На першому параді перший салют цього підрозділу прийняли Франк і Кубійович, а єпископ Йосип Сліпий провів богослужіння. У своєму виступі Кубійович звернувся до підрозділу із закликом захистити Україну — частину «Нової Європи» — від комунізму. Ветеран цього підрозділу Василь Веріга згадував у своїх мемуарах, що українські поліцейські вітали солдатів дивізії СС «Галичина» вигуком «Heil Hitler!», а у відповідь вони почули «Слава Україні!». Він не уточнював, чи піднімали солдати і поліцейські свою праву руку вгору. Дивізія СС «Галичина» була створена, щоб битися з радянською армією, і в липні 1944 р. під м. Броди частини цього формування стали до бою з радянським військом, що наступало. Незадовго до входження до лав дивізії СС «Галичина» (28 лютого 1944-го) солдати 4-го поліцейського полку, який складався з українців, вчинили масове вбивство кількох сотень польських цивільних осіб у с. Гута Пеняцька. Згідно зі свідченнями воїнів УПА, у винищенні польського населення села брали участь і «борці за свободу» УПА. Бійці дивізії СС «Галичина» допомагали німцям у придушенні Словацького національного повстання і, можливо, також скоювали злочини проти мирних мешканців. На час закінчення війни залишки дивізії здалися британській армії. Згодом цих полонених не передали СРСР, як це сталося з солдатами РОА генерала Власова: їм допомогло те, що вони були польськими громадянами, а також те, що за них клопотав Ватикан[1203].

Українська поліція та ОУН(б)

Відповідно до директиви Гіммлера, яка вийшла у липні 1941р., українську міліцію, створену ОУН(б) після вторгнення Німеччини до СРСР, у серпні-вересні 1941р. перегрупували в українські поліцейські формування, відомі як «допоміжна поліція» (Hilfspolizei) і батальйони шуцманшафт[1204]. Німці загалом намагалися очистити поліцію від членів ОУН(б), оскільки вони потребували людей, які б беззаперечно виконували їхні накази та не мали власної політичної мети. Проте оунівцям вдалося не тільки залишитися у лавах поліції,