Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Нанук замислився й сів на камінь біля прямовисної скелі. Усвідомивши ситуацію, він став темніший за грозову хмару.
— Нічого святого… Як же так? Адже в них залишилися дружини, діти…
— Не намагайся його зрозуміти. У таких створінь, як цей ватажок, совість — почуття атрофоване від народження.
— Мразота!
— Так, Тео, це ж зомбі.
— Ні. Він мразота.
— Це точно, брате. Безперечно, мразота.

Нам належало піднятися до входу в тунель і пройти недовгий шлях до замку. Вхід у штольню перегороджувала кам’яна насип і гострі сталагміти, що звисали зі стелі, немов списи, готові проштрикнути тебе наскрізь і прибити до підлоги назавжди.
— Починаю сумувати за Римом. Що до погоди — у нас там просто рай.
— Тобто все інше тебе влаштовує? Не думав, що температура може якось вплинути на вашого брата.

Сал переминався з ноги на ногу й розтирав замерзлі руки.
— Хотів би запитати, — Нанук підійшов до мене впритул і втупився немигаючими очима.
— Валяй.
— Поки ми не дісталися замку, я хотів би знати, що на нас там чекає. Я впевнений, що це буде щось із ряду геть. Тому, якщо ви в курсі — розкажіть мені.

Звісно, я не збирався посвячувати Нанука в усі деталі нашого плану, але йому варто отримати інформацію, яка може врятувати йому життя. До того ж там його донька, а коли він побачить фігову тучу перевертнів, може просто впасти в ступор і накосячити.
— Перевертні — це як мінімум. А хто ще — невідомо.

Треба віддати йому належне — мужик виявився що треба. Здивувався, злякався, але виду не подав.
— Наш народ вірить у вищі сили, духів і допомогу предків. Я помолюся, щоб вони допомогли нам у нашій битві.

Тепер уже нам час було дивуватись. За все моє життя така реакція на надприродне була вперше. Добре хоч не допитувався, хто ми такі. Думаю, не варто поспішати з одкровеннями, щоб не травмувати мерську психіку. Йому ж іще містом керувати, а ми тут зі своїми баранами якось розберемось.