Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 35

Лія

Я звикла до постійних викидів адреналіну. Зжилася зі стресом. Інколи мені здається, що коли повернуся додому — за якийсь час завию від нестачі цього гормону в організмі. Якщо повернуся.

Стоячи біля дверей, я прислухалася до того, що відбувається в коридорі. Нічого особливого, загалом, не відбувалося, а я все чекала. Коли ж ти прийдеш за мною, мій принце в чорних обладунках? Тепер я розумію нещасну Рапунцель — як же їй хотілося вирватися зі своєї вежі. Щоправда, її не викрадав кровожерливий маніяк, який погрожував швидкою розправою над її тілом, але все ж таки.

Оце безнадія. Суцільна темрява. Паніка. Я знову панікую! Так, Ліє, дихай, дихай! Раз, два, три… Як подруга вчила. Панічні атаки — це вам не жарти.

Приземлившись на ліжко, я насилу вгамувала серце. Урятували хороші думки і ще дещо. У вікні я побачила ворона. Зізнаюся чесно, я трохи боюся цих птахів. Сама не розумію, чим навіяний цей страх, хоча зачекайте. Ну звісно — фільми жахів. А звідки ж іще.

Птах сидів на невеликому виступі й буравив мене своїми чорними блискучими очицями. І гаразд би, подумаєш, скажете ви, ну дивиться собі й дивиться. Тільки погляд в’їдливий і такий, ніби він хоче щось цим сказати. Я відвернулася, щоб перевірити свою гіпотезу, й, о диво — птах усе так само втуплено на мене дивився. Пробрало до мурах. Ворон каркнув і злетів. Я з полегшенням зітхнула і, як ні в чому не бувало, уставилася на двері.

Розбите скло враз привело мене до тями, і я, прикриваючи голову руками, відскочила до протилежної стіни. Кімнату освіжив холодний протяг. Ех, вітер свободи.

Але все ж таки: як розбилося вікно? Це питання недовго мене турбувало. Посеред кімнати, серед кількох шматочків битого скла, лежав згорток. Розгорнувши папір, перев’язаний мотузкою, я знайшла ключ. Старий, важкий. Не дивно, що такий агрегат розніс скло. Думка, це ж лише здогад. Можливо, мені пощастило і…

Повернувши ключ у замковій щілині, я почула клацання, і тахікардія повернулася. Відчинено, двері відчинено! Але що ж мені робити з таким щастям? Куди тікати? Якщо натраплю на Давида — він не подивиться на те, що треба чекати Ярика, і прикінчить мене на місці. Прихлопне, як настирливу муху, і всі справи. Азог — може просто пожурить і відправить до камери, як нашкодившого цуцика. Але що буде, якщо дорогою мені трапиться хтось лютіший за орка? Стільки сумнівів.

Двері тихенько відчинилися, я визирнула в коридор і тут же зайшла назад. Нікого не було. Коридор був цілковито порожній. Дорогу до оранжереї я запам’ятала, але туди мені не треба. Може, спробувати щастя в іншому напрямку? У сад — праворуч, а потім звернути ліворуч? Зараз не завадив би камінь на роздоріжжі. Прямо підеш — нареченого знайдеш, навліво…

Я знову прислухалась і вислизнула за двері. Намагалася рухатися якнайтихіше. Мене зустрів усе той самий темний коридор і тиша. До найближчого повороту — метрів десять. Як же страшно. Ліворуч. Поворот вів у такий самий коридор, щоправда, він був трохи охайнішим, але картини й тумбочки з живими квітами не викликали захоплення. «Та краще б уже стенд із зброєю!» — обурювалася підсвідомість.

Уся життя промайнуло перед очима, коли попереду я почула голоси, а на шляху до відступу не виявилося жодних дверей, де можна було б сховатися. Промінь світла — лише смужка в кінці коридору. Обережно прочинивши двері, я опинилася в житловій кімнаті, а точніше, в невеличкому коридорчику, де стояла лише відкрита шафа з верхнім одягом і полиця для взуття. Чоботи та курточки одного бежевого кольору. Я насторожилася. Якщо тут живуть ті, про кого я подумала, то, можливо, зустріч із суворими охоронцями не така вже й погана ідея? Називайте це як завгодно: стокгольмський синдром чи якось інакше, але полонена жінка іноді надто вже прив’язується до свого викрадача. Мені б цього не знати. І те, що одна дівчина хоче втекти з гарему — зовсім нічого не означає. Вірити можна лише собі, та й то — гарно прислухатися до самокритики, обдумуючи кожен крок двічі.

— Хлоє, налити чаю? — щебет за дверима привернув мою увагу.
— Так, дякую. Голова щось гуде.
— Не дивно, у мене після саду теж такий стан. Фіалки так пахнуть, що зле стає.
— У твоєму становищі все пахне огидно.

Дівчата розсміялися. І в ту мить я твердо вирішила не сунутись туди. Краще вже до голодного лева. Вагітна жінка не піде на ризик — це ясно як день. Тому я вирішила продовжити свій похід, так би мовити, соло. До того ж голоси в коридорі стихли.

Та моє щастя тривало недовго. Не дійшовши до наступного повороту, я почула, що хтось біжить у мій бік, і він явно був не один. Відчувши щось недобре, я почала перевіряти всі двері, які траплялись. Зачинено. Зачинено. Холодні залізні ручки вперто відмовлялися рухатися. У думках я вже била себе по руках за такий необачний вчинок, як втеча з камери.

— Чорт!

Удача чи покарання, але наступні двері виявилися з ключем, що стирчав зовні. Трохи покрутивши, я таки відчинила їх і зайшла в рятівну темряву. Прикрила за собою двері. Повз кімнату пробігло кілька солдатів, і я з полегшенням зітхнула. Зараз передихну — і далі вперед. Назад вороття немає. Вперед, і хай буде, що буде.

— Ууу.

Мов обухом по голові. Я застигла на місці, не в змозі зрушити хоч на сантиметр. Тваринний страх накрив свідомість, і мене скувало. Я ледь дихала, це було так несподівано, що я ледь не втратила свідомість.

Хтось стогнав. Озирнувшись, я побачила силует у кутку кімнати.
І нічогісінько не видно! Моє серце гатило, як вправні руки африканця по бонго. Повітря стиснуте, дихати нічим. Від хвилювання я стала мокрою з голови до п’ят, по спині стікали холодні струмки.

За якийсь час куряча сліпота ослабла, і мені вдалося трохи роздивитися те, що було в протилежному кутку кімнати. Спершу впало в очі світіння. Ні жовте, ні червоне — щось середнє. Вогняно-червоні спалахи розповзались по наручниках, одягнених на в’язня якимись химерними візерунками, схожими на кельтські руни. За звуками ударів металу об камінь — він був у кайданах. Ланцюг противно шарудів по підлозі. По ланцюгах розходились жовті вени світла — то згасали, то спалахували з новою силою. Здавалося, що кайдани живуть своїм життям, підживлюючись енергією нещасного в’язня.