Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Я ще жива, отже, можна зробити висновок, що ланцюгів явно не вистачає, щоб в’язень міг атакувати. Я полегшено зітхнула. У кутку почувся стогін, і мене накрило почуття безпорадності, але воно було не моє. Це відчуття, гидке, липке, зароджувалося десь у животі й розповзалося тілом. До нього приєднувався страх, він розтікався венами гарячими струменями і осідав у кожній клітинці. Невже він боїться? Кого? Мене? А й справді, кого йому боятися. Лише я зараз стою на своїх двох, тоді як він — на колінах, з широко розведеними руками.

— Тобі допомогти? — як не як: ворог мого ворога — мій друг. Та й допомога мені не завадила б. А йому — тим паче.
— Ууу, — сподіваюся, це знак згоди.

Я підійшла ближче. Повільно, як підходять до дикого звіра. Шлях до відступу мені закрито, я йду навмання, і, можливо, це рішення мені дорого коштуватиме.

Гидкий клубок застряг у горлі, але ноги вперто йшли вперед, попри дикий страх і здоровий глузд. Три метри здавалися довжиною з футбольне поле.

При ближчому погляді, в’язень виявився мулатом, у темряві, звісно, важко розібрати, але порівняно зі мною відтінок його шкіри був значно темнішим. Обличчя не видно — голова схилена на груди, а волосся закривало лице. Ланцюги, що звисали з рук, були прикуті до стін, аби в’язень не зміг відпочити й постійно перебував у підвішеному стані. На ньому були якісь лахміття, а в кімнаті стояв запах давно немитого тіла.

— От же покидьок, — Давиде, як так можна знущатись із людей?

Крок уперед — і я ступила у щось слизьке й липке. У голові промайнули варіанти, що це може бути, і нудота підступила до горла. Але я стрималась — здається, ліміт рідини в цій кімнаті й так перевищено.

— Ой гидота.

В’язень підняв голову й подивився на мене виснаженим поглядом. Жовті очі, наче повторювали відтінок візерунків на кайданах. Такі пекучі й такі сумні. Не було в них і натяку на агресію. Назвіть мене дурепою чи наївною альтруїсткою, але ця людина достатньо настраждалася.

Опустившись на коліно, я зняла скотч з його рота. Полонений полегшено зітхнув, але не поспішав говорити.
— Як ти тут опинився? Як тобі допомогти?
Він мовчав, а час спливав. Щомиті сюди могли наскочити охоронці, але я не могла залишити його тут.
— Браслети, — тихий хрипкий голос, одне слово далося йому ой як непросто.
— Як мені їх зняти? Тут немає ключа, та навіть якби був — у такій темряві все одно нічого не видно.
Губи полоненого заворушилися, і з кожним сказаним словом у приміщенні ставало трохи світліше.
— Ей, тихше! А то ж побачать.

Маг припинив чаклувати. Ну, це вже інша справа! Тепер треба оглянути кімнату в пошуках ключа. Але як я не шукала — все марно. На стінах пусто. В кутку незапалений торшер, а під ногами… фу — калюжа крові, в яку я спокійнісінько вступила. Обличчя полоненого — суцільне місиво. Його страшенно побили, живого місця не залишили. Все злилося в один великий набряклу рану, і навіть очі, які ще мить тому здалися мені яскравими й величезними, насправді ледве проглядали крізь вузенькі щілинки.
— Боже мій, жах. Як таке можливо?
З кайданами виявилося все набагато складніше, ніж я думала. Так, було наївно вважати, що ключі від них залишать тут. Ну не зовсім же вони ідіоти.
— Ключі.
— Немає ніде, все обнишпорила.
Полонений кивнув униз, показуючи мені під ноги — туди, де розтеклася калюжа свіжої, місцями згорнутої крові.
— Ні. Це понад мої сили, — не можу я переступити через себе, і так ледве тримаюсь у цій обстановці.
— Прошу, — прошепотів він.
У мені боролися жалість і відраза. Дивний коктейль почуттів, чи не так? Але почуття, властиве будь-якій нормальній людині, взяло гору. Фу, як мені це пережити?!
У кутку я знайшла якусь замурзану ганчірку, склала її в кілька разів і почала ритися в крові в пошуках ключів. Кров була досить рідкою, тому мої хитрощі не врятували мене від забруднених рук, але рулетка вже закрутилася, і якою б огидою це не обернулося — дороги назад не було. Борючись з блювотними поривами, я все ж знайшла ключі.
— Що за дурня? — вони були у полоненого прямо перед носом, ніби їх залишили спеціально.
— Знущається.
— Спеціально, чи що? І чому я не здивована?
Я ретельно витерла ключі і розстебнула кайдани. Полонений одразу осів на підлогу, безсило опустивши руки.
— Ти як? Тут таке діло: я й сама полонянка. Може, нам якось вдасться втекти...
— Вибач.
Не встигла я отямитись, як іще недавно виснажений полонений рвонув уперед і мертвою хваткою вчепився мені в зап’ястя. Я застигла: не зрушити, ні м’язом поворухнути. От дурепа! Повелась знову! Вічно моя доброта боком виходить. А тим часом моя шкіра під його руками почала шалено пекти. Я б кричала, якби могла. Ніби розпеченими щипцями припікають. Біль була пекельна, здавалося, що кімната поступово наповнюється запахом паленої шкіри. Свідомість поступово затуманювалася, і все, що я встигла побачити перед тим, як провалитися в рятівну темряву — дві круглі світні кулі з вертикальною смугою замість зіниць.