Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 36

Ярик

Швидко не вийшло. Шахта підкидала нам усе нові й нові перешкоди: то обвал, то прірва. Ну, якось ми таки вибралися. На світ, так би мовити. На той час день добігав заходу.
Вихід із шахти виявився забитим дошками.
— Знову! — обурювався Сал.
— Ще трохи — і ми біля замку, — як узагалі можна когось підбадьорити, коли сам на межі?

Передчуття майбутньої біди, наче чорна хмара, нависло над нашою компанією.
Дошки розібрали швидко. Тео, майстер на всі ноги, зніс їх кількома ударами.

— Стій! — помітивши легке голубувате світіння попереду й ледь чутне потріскування, я пригальмував наших скакунів.
— Тут щит. Та ще й який.
Щит куполом покривав велику територію, якщо врахувати, що самого замку навіть не видно.

— Ну, це не проблема. Хоча той, що був над Колізеєм — картонна коробка у порівнянні з цим монстром.
— Впораєшся?
— Спробую, але якщо що — мені знадобиться ваша допомога.
— Зачекай! — я зупинив Сала в той момент, коли він підносив до стіни другу руку.
— Це занадто явне втручання в щит. Упевнений, за цим стежать.

Усе приходить з досвідом. Коли намагалися розірвати мій домашній щит — я відчував це дуже чітко, адже він живився моєю енергією. Тут діє принцип споживання: що більша напруга (а в момент розриву вона зростає в рази), то більше з мене тягне сили.

— Не бійся! Спробую замаскувати.

У мене не було причин не довіряти Салу, тому я дав професіоналу свободу дій.

Приклавши до щита обидві руки, Сал почав просочуватись усередину. З боку здавалося, ніби він намагається відкрити величезну книгу, що дуже щільно запечатана, а її сторінки взагалі злиплися. Процес був повільним і, судячи з виразу обличчя друга — болісним. Його руки, вже по лікоть у щиті, почали вкриватися дрібними пухирями, на лобі виступили великі краплі поту.

Йому було важко, а я міг допомогти лише, поділившись енергією. Я торкнувся плеча друга — і одразу скрутився від болю. Наче сотні розлючених бджіл одночасно вп’ялися жалами в моє тіло. Біль накочувала хвилями й відступала, але кожна наступна хвиля була в рази сильніша. Тео пішов моїм прикладом і теж не виглядав краще. Але ми не відпускали Сала і вчепилися в його плече й ногу так, що й гвіздкодером не відчепиш.

У хвилини просвітлення, коли біль трохи відступала, я помічав, що щит у місці розриву тоньшає і заміщується чимось іншим. Яскраво-червона латка закривала розрив.

Коли Сал закінчив, ми валялися на чорній, укритій тонким шаром снігу, землі й не відчували холоду — тільки полегшення від того, що все позаду.
— Так ось, — я підвівся на ліктях, — у чому твій план?

Дихати все ще було важко. Серце скажено калатало, й від цього боліла вся грудна клітина. У хлопців ситуація була не краща: у Сала обпечені руки, Тео — червоний, як помідор, і пихтів, як паротяг. Він спершись на величезний валун, поступово приходив до тями.

— Замінити їхній щит своїм, щоб наше втручання було малопомітним.
— Я не даю гарантій, що все пройшло гладко і розрив не помітили, але, може, ми з тих щасливчиків?
— Ти зробив усе, що міг, — я поплескав друга по плечу.
— Нанук, друже, не принесеш мій рюкзак?
— Так, так, звісно, — Нанук отямився.

Увесь цей час, поки ми займались для нього незрозумілими справами, він стояв осторонь, але всіляко намагався нас підбадьорити. Та рука Тео, що перегороджувала йому шлях, стримувала його. Ще б пак, нам тільки смаженого Нанука в компанії не вистачало. Сила щита за кілька секунд перетворила б мера на хрумкий сухарик.

На прохання Сала я дістав із його рюкзака три пластикові флакончики з пурпуровою, сяючою рідиною всередині. Я з недовірою зиркнув на підозрілу жижу.
— Досить витріщатись! Пийте!
Ніхто не зрушив із місця.
— Та ну вас! Що за дитячий садок?!

Сал одним ковтком осушив флакон і завмер. Ми завмерли теж — у чеканні реакції на дивне вариво. Опіки на його руках почали зникати, залишаючи ділянки чистої, здорової шкіри, а виснажене обличчя забарвилось свіжим рум’янцем.

— Ну? Задоволені?

Ми з Тео взяли пляшечки й осушили їх до дна. Тягуча, приторна рідина потекла горлом, і вже за секунду в тілі почалися разючі зміни. Перше, що я помітив — стало значно легше дихати, потім зникла важкість у грудях. М’язи, що були, наче в лещатах, розслабились, і в тілі з’явилась легкість. Давненько я так себе не почував. Наче заново на світ народився.
— Гарний напій, — оцінив Тео.
— Авжеж, приберіг саме для такого випадку, ніби знав. Столітня витримка. Ех, Сессіл, ти створювала справжні чудо-зілля.
— Дякую, — я підійшов до щита і переконався, що рука безперешкодно проходить крізь наш пролом.
— Ну що? З новими силами — на штурм замку?!
— І хай нам допоможуть усі духи й боги, — на Нанукові не було лиця, він страшенно нервував. Втім, як і ми всі.

Цей бій буде важким. Не хочу загадувати, чи залишимось ми живі, чи ні, але гра варта свічок. Адже заради чого ще ризикувати життям, як не заради миру і кохання?
Ліє. Тримайся! Ще трохи — і ми знову будемо разом.

Лія

Ніколи, чуєте, ніколи не приводьте людину до тями ляпасами! Це дуже боляче. Ба більше, що мене намагались отямити саме таким варварським способом, а ще й голова гуділа, ніби її, бідолашну, тиждень поїли добірним самогоном.

Я розплющила очі — і оторопіла. Переді мною сиділа дівчина! З довгим каштановим волоссям, у сукні болотяного кольору. Вона мило всміхалась.
— Що за чорт?! — я відсахнулась, але відразу врізалась у стіну.
— Тихо, тихо, якщо не хочеш привернути увагу варти, — зашепотіла дівчина.
— Ти хто? Де він? — скільки я не крутила головою, намагаючись знайти мого звільненого нападника, у кімнаті були лише ми вдвох.
— Я все поясню. Розумієш: я була слабка, і довелось забрати у тебе трохи енергії. От і стала такою.
— Ем? Наскільки я пам’ятаю, стать змінюється дещо інакше. І до речі, де все це? — під «усім цим» я мала на увазі мускулисте тіло бранця — ну й інші частини, які я не бачила, але в цієї дамочки вони явно відсутні.