Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Дівчина тихенько засміялась.
— Стать для нас не має значення.

Я втупилася в новоспечену знайому-знайомого… Тьфу ти! Розбери їх.
— Гаразд. Припустимо. Як тебе звати?
— Джая.
— Угу, Джая. Не розкажеш мені, з якого дива ти на мене накинулась?! Це така подяка за порятунок?

— Я ж кажу: енергії було катастрофічно мало. Ще трішки — і я могла б зовсім загинути.

Ото вже пощастило! Схоже, всі, кого я зустрічаю в цьому замку, намагаються мене прикінчити. Ну нічого. Не дочекаєтесь!

— Ну, зараз усе нормально? — краще перепитати, а то раптом не наїлась.
— Так, дякую. У тебе ситна енергія, — Джая облизала губи, наче щойно з’їла соковитий бургер, а не випила з мене останні крихти життєвої сили.

Фу, гидко! Тепер я знаю, як виглядає енергетичний вампір, — і це зовсім не сварлива тітка в черзі, а звичайний маг, уміло замаскований під милу дівчину.

— Ну що, Ліє, який у тебе план?
— Ем, пробач?
— Ну ти ж звільнила мене не просто так?
— Ну, у твоєму попередньому стані я мало на що розраховувала, хоча дуже сподівалась.
— Не хвилюйся, я в нормі. До того ж у мене є з ким звести рахунки.

Вираз її обличчя миттєво змінився. Переді мною вже сиділа не мила наївна дівчина. Це було якесь хижакувате, дикé, спрагле до крові створіння. Але воно з’явилось — і зникло. Джая знову взяла себе в руки, а я вкотре переконалась, що з нею потрібно тримати вухо гостро.

— Нам би втекти звідси, тільки спершу треба знайти мою подругу.
— Добре. Ти врятувала мене — я в боргу перед тобою. Де шукати твою подругу?
— Поняття не маю. Як розумієш, у мене немає плану будівлі.
— Це трохи ускладнює завдання. Опиши її хоч.
— Блондинка, довге волосся, блакитна сукня. Вона має бути в льодовій брили.
Джая підняла брову.
— Арктичний лід?
— Ага.
— Добре, подивимось.

І не встигла я й отямитися, як вона схопила мене за руку. Я одразу ж висмикнула долоню.
— Не бійся, ми лише пошукаємо твою подругу.
Напевно, нерозумно довіряти істоті, яка ще нещодавно живилася твоєю енергією, але вибору не було. Сподіваюся на свого янгола-охоронця. Якщо, звісно, йому ще не набридло раз по раз витягувати мою п’яту точку з небезпечних ситуацій.
— Закрий очі й дай мені руку.
Щойно я торкнулася руки Джаї, мою свідомість винесло, і я опинилася поза своїм тілом, точніше — ширяла над ним.
— Астральна проєкція? — така легкість у рухах, зовсім себе не відчуваєш.
— Ну, щось на кшталт.
Ми просочилися крізь стіну і ледь не врізалися в охоронців, що йшли коридором.
— Ой! — я заплющила очі.
— Спокійніше.
— Пробач, для мене це щось нове.
Плаваючи коридорами в пошуках Улі, я побачила Марка. Він анітрохи не змінився з нашої останньої зустрічі. Такий самий сірий і похмурий, з попелястими очима. Нічого, друже, ми витягнемо тебе звідси!
Схлипи. Далі по коридору я чітко почула плач.
— Джає, стій! Ти чуєш?
— Подивимось, що в нас тут.

Ми потрапили до тронної зали, наче зі середньовічних часів. Високі стелі з величезною люстрою посеред кімнати. Широкі колони по боках, а за ними — на стінах — розписні палантіни з гербом: зображенням величезної голови вовка з оскаленою пащею. Сама паща була зображена всередині переплетених концентричних кіл, чимось схожих на скандинавську символіку.

Похмура кімнатка, як на мій смак. Забагато темно-сірого мармуру і замало світла з вулиці. Наприкінці кімнати на нас чекав трон. Нічого дивного — просто королівський трон посеред гігантської мармурової зали, і ця краса — у XXI столітті. Праворуч від трону, на білому мармуровому постаменті, стояла величезна крижана брила. Лід мав гарний блакитний відтінок. Це й була темниця Улі. Ми підлетіли ближче — і жахнулися.
Фігура жінки стояла в неприродній позі, ніби вона намагалася втекти, але опинилася в крижаних кайданах. На її обличчі застиг невимовний вираз жаху — на це неможливо було дивитися.
Зачекайте. Я звернула увагу на те, що було за крижаною брилою. Там був ще один полонений. Людина завмерла у вічному поклоні: вона стояла на одному коліні, схиливши голову.
Не може бути! Це ж Мір! То він живий?
— Джає, у нас двоє полонених, яких треба витягати.
— З кожною хвилиною все веселіше, — зітхнула магиня. — Дорогу запам’ятала?
— Я? Ти з глузду з’їхала?! Я в супермаркеті гублюся, а тут…
— У супермаркеті? — здивувалася Джає.
— А? Джає, а скільки ти вже в полоні?
— Точно не знаю, тут час інакше плине. Підозрюю, я засиділася в полоні.
— Це точно. Думаю, тобі доведеться багато чого пояснювати.
— Та гаразд, дорогу я запам’ятала. Повертаємось.
Джає клацнула пальцями — і ми опинилися у своїх тілах. Повернення було надто різким — мене буквально збило з ніг.