Читати книгу - "Ляля"

* * *

Один з таких днів ми геть перевели на фотографування, мовби «на зворот титулки», хоча насправді переважно задля приємності. Фотографії на згарищі сарайчика, перетвореного на «кабінет джентльмена» (от тільки з напівзруйнованими стінами й без даху); фото з моноклем із вставленим циферблатом; фото «Валентіно» (у білій сорочці від Версаче, із чуттєвим поглядом, спрямованим удалечінь...). У цьому всьому — радість Басі, у таку спеку, серед усіх цих дрібничок і столиків, знесених згори; радість Басі-професіоналки, яка сидить вигнувшись на драбинці чи табуреті, з обличчям то байдужим, то натхненним кадром...

— Знаєш, що, сфотографуємо тебе в цьому фіолетовому покривалі. Загорнися в нього й ляж на траві, а я залізу на горіха й фотографуватиму згори.

Я ліг на траві майже голяка, убраний лише у фіолетове великопосне покривало, що його я колись купив на блошиному базарі; виглядав я, певне, наче такий собі шалений ксьондз, якому целібат затьмарив розум. Найкраще бачила те бабуся, яка спостерігала за нами з віконця.

— Треба там, — гукнула вона, — там далі, вище.

— Так, — терпляче відказала Бася, — але до тієї гілки ще три метри.

— То й що. Я на цей горіх колись вилазила, тому знаю. Щоправда, гілок було більше, але й тепер можна.

— Бабусю, — озвався я знизу, — ти ж ніколи не вилазила на це дерево.

— Е-е-е, що ти вигадуєш. Вилазила.

— Бабусю!

— Було більше гілок.

— Та-а-ак, — і тут мені спав на думку такий собі підступ, — звичайно. Була така довга, горизонтальна низька гілляка.

— Саме так. Я добре пригадую, як вилазила по тій гілляці.

— Так, бабуню, от тільки то була гілка груші в Лисові, на яку ти видерлася, а тоді не могла злізти, і з села збіглися всі діти, щоб досхочу з тебе покепкувати.

* * *

Та головною розвагою залишався уявний секс, тобто бабусині концепції, які стосувалися наших прихованих стосунків. Урешті хтось із кимсь мусить спати, і в цьому завжди чаїться якась змова. Спершу була тільки Бася, отож, можливостей менше, щоб не сказати мало. Проте однаково сказати можна було багато. Як-от тоді, коли Бася погано почувалася і серед дня лягла на дивані. Бабуся ввійшла, роззирнулася й кинула мені нажахано:

— Ти знаєш, що тут відбувається? Вона народжує. Народжує твою дитину.

Іншого разу прийшла до нас о четвертій ранку, як завжди, з паролем:

— Що ви робите? Бо я йду цюняти.

Ми саме закінчили грати (Бася — Відьмою, я — Чорним Ельфом). Бася читала, я спав.

— Чого не спиш?

— Я читаю.

— А чого читаєш?

— Бо мені подобається.

— А чого він спить?

— Бо втомився й пішов спати.

Бабуся грайливо:

— А чому?

Це коли була тільки Бася. Та відколи до нас приєднався Матеуш, з’явилася маса нових можливостей. По-перше, із самого початку:

— Але як я вас усіх повкладаю?

— Нормально. Матеуш на одному ліжку, а Бася зі мною на іншому. Ми вже звикли, бо вона завжди спала в мене, коли приїжджала до Варшави. Якось нічого при цьому не сталося.

— Ганьба й розпуста.

І, звичайно, назавтра вранці бабуся ввійшла до кімнати з питанням на вустах:

— А ви тут всі спали? — до Басі, тоном інквізитора: «З ким ти спала?»

— А як ви гадаєте?

— З Яцеком. Бо він худіший, легше поміститися. А цей товстий.

— От бачиш, — засміялася Бася. — Дісталося тобі, Матеуше.

— І так ви спали під однією периною?

— Так.

— І змайстрував тобі дитину?

— Ні.

— Ну й тюхтій, — дісталося й мені.

Іншого разу Бася миє посуд, Матеуш у ванній, я в крамниці.

— А хто це так кашляє у ванній, Басю? Твій коханець?

— Який мій коханець?

— Ну, Матеуш.

— Але Матеуш не мій коханець. Я ж бо спала з Яцеком.

— Ге! Це такий камуфляж.

Нарешті Бася не витримала й поїхала додому; іще наостанок, уставши рано-вранці, щоб спакувати речі, почула від бабусі, яка тупцяла помешканням:

— А де мужики?

— Сплять.

— А що, так ти їх замучила?

* * *

Щойно поїхала Бася, як і Матеуш відразу почав натякати, що вдома чекає робота, що за сестрою стужився й узагалі мусить повертатися. А що перспектива зостатися з бабусею сам-на-сам мені не надто всміхалася, то я відмовляв його від цього наміру, та й бабуня мене підтримувала, бо завжди полюбляла товариство гарних чоловіків; а Матеуша вважала саме таким, про що ми довідалися випадково, коли вона правильно відповіла на моє запитання, як-от: «Хто написав «Героїчну симфонію?» чи «Хто написав «Пармський монастир»?

— Браво! — вигукнув я, — ви виграли «Фіат-чінквеченто» зі склоочисниками й красенем шофером.

— Я волію «Чінквеченто», а не шофера, — відказала бабуся й за мить спитала: «А що ви нині робите?»

— Ми? Матеуш їде на прослуховування. Тоді повертається додому.

— Ну, дивіться, красень шофер виїздить. Та залишіться бодай на два дні.

Але все вже було заплановано, квиток куплено, квіти принесено. Ми сиділи за столом, навколо бриніло раннє серпневе надвечір’я. І раптом я побачив, як бабусині руки затискаються на стільниці, як вона повільно зсувається, а долоні невтримно повзуть уздовж країв столу. Я підхопив її, підтримав однією рукою, другою сягнув по воду... а від бабусі тим часом залишилося тільки тіло, так мені здалося: обважніле тіло, яке я підтримував, і яке зсунулося на землю. Я чув якесь бурмотіння, намагався щось їй сказати, вливав до рота воду, силкувався, аби вона мене почула. Попри всю цю паніку мені в голові особливо закарбувалося, що її останні слова перед утратою свідомості були: «Ісусе, Маріє». На щастя, це не були її справді останні слова.

Потім вона лежала на підлозі; Матеуш, який складав речі в сусідній кімнаті, прибіг на мої крики, і ми вдвох намагалися якось повернути бабусю до тями; я прикладав їй до обличчя лід із холодильника, плескав, щипав... піднімали руки й ноги, щоб кров допливла до серця, дзвонив до батьків і викликав швидку.

Цікаво, що тепер я пригадую якусь наче театральність усього цього, причому театральність подвійну, по-перше, справа була серйозною й драматичною, я перелякався до смерті, впав у відчай, розгубився як герой трагедії, а по-друге, у цьому був якийсь елемент гри. Мені тремтіли руки; зазвичай я намагався б це вгамувати,