Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ви будете пити? — поспитався він у Не.
— Те саме, — відказав той.
Офіціянт пішов, Не гукнув йому:
— Принесіть мені «Ленформасьйон».
Вони мовчки перезирнулися, потім Не раптом підняв руки в повітря.
— Ох, ох! — сказав він. — Ох, ох! Мій бідолашний Бірненшатце!
— Авжеж, — відказав Бірненшатц.
Офіціянт наповнив келихи і простягнув Не газету. Не глянув на денний курс, скривився і поклав газету на стіл.
— Кепсько, — сказав він.
— А певно. А що ви од них хочете? Вони чекають промови Гітлера.
Бірненшатц окинув похмурим поглядом стіни і дзеркала. Зазвичай він полюбляв бувати в цій маленькій прохолодній і затишній кав'ярні; сьогодні ж він дратувався, бо почувався незатишно.
— Залишається лише чекати, — озвався він. — Даладьє зробив усе, що міг, Чемберлен теж зробив усе, що міг. Тепер треба тільки чекати. Будемо вечеряти без апетиту, а о пів на дев'яту крутитимемо радіо, щоб почути цю промову. На що чекати? — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. — На примху одного чоловіка. Одного-однісінького чоловіка. Справи зійшли на пси, Біржа занепадає, у моїх службовців голова обертом іде, сердегу Зе призвали до війська — і все воно через однісінького чоловіка; війна і мир в його руках. Мені соромно за людство.
Брюне підвівся. Пані Самбульє глянула на нього. Він трохи подобався їй; мабуть, добряче він кохався — глухо, мирно, з селянським непоквапом.
— Ви не залишитеся? — запитала вона. — Повечеряли б зі мною.
Вона показала на радіоприймач і докинула:
— Задля кращого травлення пропоную вам промову Гітлера.
— О сьомій у мене побачення, — сказав Брюне. — І, як по правді, мені начхати на промову Гітлера.
Пані Самбульє нетямуще глянула на нього.
— Якщо капіталістична Німеччина хоче вижити, — сказав Брюне, — їй потрібні всі европейські ринки; тож їй належить силоміць усунути всіх промислових конкурентів. Німеччина повинна розпалити війну, — з силою додав він, — і повинна програти її. Якби Гітлера вбили на фронті в 1914 році, то сьогодні ми були у такому самому становищі.
— Отож, — здушеним голосом поспиталася пані Самбульє, — чеська справа — не блеф?
— В Гітлеровій голові це, може, і блеф, — відказав Брюне. — Але те, що в його голові, не має ніякого значення.
— Він ще може не допустити війни, — сказав Бірненшатц. — Якщо захоче, то може не допустити. У нього в руках усі козирі: Англія не хоче війни, Америка надто далеко, Польща йде з ним; якби він захотів, то завтра став би володарем світу без жодного пострілу. Чехи прийняли французько-англійський план; йому залишається теж прийняти його. Якби він дав доказ своєї стриманости…
— Він уже не може відступити, — сказав Брюне. — За ним стоїть уся Німеччина, вона підштовхує його.
— Але ж ми можемо відступити, — сказала пані Самбульє.
Брюне глянув на неї й зареготався.
— Ох, і справді, — сказав він, — ви ж пацифістка.
Не перевернув коробку, й доміно висипалося на стіл.
— Ох, ох! — сказав він. — Я боюся Гітлерової помірности. Ви уявляєте собі, як це підніме його престиж?
Він нахилився до Бірненшатца і шепотів йому на вухо. Бірненшатц роздратовано відсунувся: Не ніколи не міг і трьох слів сказати, щоб не шепотіти з виглядом змовника, вимахуючи при цьому руками.
— Якщо він прийме англо-французький план, то за три місяці до влади прийде Доріо.
— Доріо… — пробурмотів Бірненшатц, знизуючи плечима.
— Доріо чи хтось інший.
— Ну й що?
— А ми? — ще дужче стишивши голос, поспитався Не.
Бірненшатц глянув на його великий страдницький рот і відчув, як від гніву в нього аж вуха запалали.
— Це краще, ніж війна, — шорстко відказав він.
— Дайте-но вашого листа, мала віднесе його на пошту.
Він поклав конверта на стіл, поміж каструлею і циновою таріллю: панні Івіш Сергін, 12, вулиця Межісеррі, Лаон. Одета зиркнула на адресу, та нічого не сказала; вона якраз закінчувала обмотувати шворкою здоровецький пакунок.
— Ось-ось, — сказала вона. — Зараз закінчую, потерпіть.
Кухня була біла й охайна, ніби медпункт. Пахло живицею і морем.
— Я поклала вам двоє курячих крилець, — сказала Одета, — і трохи желе, ви ж полюбляєте його, а ще декілька скибок петльованого хліба і канапки з вудженою шинкою. Вино у термосі. Термос залиште собі, він стане вам у пригоді.
Він хотів було зловити її погляд, та вона опустила очі й дивилася на згорток, вдаючи дуже заклопотану. Потім побігла до буфету, відрізала чималий шмат мотузка і біжком повернулася до згортка.
— Він добре зав'язаний, — сказав Матьє.
Мала служниця засміялася, та Одета не відповіла. Вона взяла шворку в зуби, тримала її, стиснувши вуста, і хутко перевернула згорток. Пахощі живиці зненацька наповнили ніздрі Матьє, і вперше з позавчорашнього дня йому здалося, що довкруги є щось таке, за чим він може шкодувати. Супокій цього полудня в кухні, неквапливе порання у господарстві, притлумлене шторами сонце, що золотими крихтами падало на кахляну підлогу, і, крім усього цього, може, й дитинство, і певний спосіб життя, спокійного і зайнятого справами, життя, від якого він раз і назавжди відмовився.
— Притисніть отут пальцем, — звеліла Одета.
Він підійшов, схилився над її потилицею, притиснув пальцем шворку. Йому хотілося сказати їй декілька ніжних слів, та Одетин голос не допускав ніжности. Вона звела на нього погляд.
— Ви їсте круто зварені яйця? Покладете їх до кишень.
В неї був вигляд молодої дівчини. Він не шкодував за нею. Може, тому що вона була дружиною Жака. Йому подумалося, що він хутко забуде це таке скромне обличчя. Та він хотів, щоб його від'їзд завдав їй трохи болю.
— Ні, — відказав він, — дякую. Не треба крутих яєць.
Вона тицьнула згорток йому в руки.
— Ось, — мовила вона. — Гарненький сидір.
Він сказав їй:
— Проведіть мене на вокзал.
Вона струснула головою.
— Не я, Жак вас проведе. Гадаю, він хотів би залишитися з вами наодинці аж до останньої хвилини.
— Тоді прощавайте, — сказав він. — Ви писатимете мені?
— Мені буде сором: я пишу справжнісінькі листи малої дівчинки, з орфографічними помилками. Ні, я надсилатиму вам посилки.
— Краще б ви писали мені, — сказав він.
— Ну що ж, вряди-годи ви знаходитиме записочки поміж бляшанкою сардин і шматком мила.
Він простягнув їй руку, й вона хутко стиснула її. Долоня її була суха й гаряча. Йому невиразно подумалося: «Шкода». Довгі пальчики ковзнули в його пальцях, мов гарячий пісок. Він усміхнувся і вийшов із кухні. Жак укляк у салоні на колінах перед радіоприймачем і крутив регулятори. Матьє пройшов біля дверей і почав поволі підніматися східцями. Він не переймався тим, що їде. Коли він підходив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.