Читати книгу - "Останній з могікан"

Передня частина печери тонула в тиші й понурості. Жінка лежала на тому самому місці й у тій же позі, дарма що декотрі з присутніх запевняли, що бачили на власні очі, як її відносив до лісу гаданий «лікар від білих людей». Ця видима розбіжність з історією, що розповів батько недужої, природно, звернула на нього погляди всіх присутніх. Роздратований цим мовчазним звинуваченням та й сам знепокоєний такою несподіванкою, ватаг підступив до ложа хворої, нахилився й недовірливо глянув їй в обличчя. Дочка його була мертва.

Щире батьківське почуття на хвильку перемогло, і, пойнятий горем, старий вояк затулив очі рукою. Але зараз же він опанував себе, подививсь на своїх товаришів і, показуючи на трупа, сказав мовою свого народу:

— Жінка мого молодого вояка пішла від нас. Великий Дух сердитий на своїх дітей.

Скорботну звістку сприйнялося в глибокій мовчанці. Коли перегодом один старіший індіянин якраз хотів щось сказати, з суміжної переділки печери під самі ноги воякам викотилась якась темна річ. Не знаючи, що воно за проява, ввесь гурт аж відсахнувся трохи і в подиві вирячив на неї очі. Тільки-но ця дивовижа потрапила в смугу світла, як усі побачили скривлене, але все так само люте й похмуре обличчя Магуа. Вражені цим відкриттям, індіяни не стримались од вигуків.

Зрозумівши, в якому Магуа становищі, гурони зблиснули ножами, й скоро пута на його руках і ногах було розтято, а з рота йому видерто кляп. Ватаг звівся на рівні ноги й обтрусився, наче лев, що вибрався з лігва. Ані слова не вихопилось у нього, а тільки рука судомно стисла колодку ножа та очі спідлоба обвели всіх вояків, мовби шукаючи, на кому зігнати перший порив мстивості.

Щастя для Анкеса й розвідника, та навіть і Девіда, що були вони цю мить поза досягом його руки, а то б запевне спостигла їх тут невблаганна смерть, ніякі сподівання на витончені тортури не відвернули б його удару. Тим часом бачивши довкола тільки дружні обличчя, Магуа мимохіть скреготнув зубами й притамував свою лють, не маючи на кому її зірвати. Він аж мало не душився із скаженої злості; всі присутні завважили цей його прояв гніву, і, боячись ще більш ватага роз-злостити, ніхто не важився озватись. Нарешті по кількох хвилинах найстарший з вояків промовив:

— Мій брат спіткав ворога. Чи він близько, щоб гурони могли помститись?

— Нехай делавар помре! — громозвучно вигукнув у відповідь Магуа.

Знов запала довга й обтяжлива мовчанка, і порушив її обачними словами той самий індіянин.

— Могіканин прудкий у ногах і стрибає далеко, — сказав він, — але мої юнаки вже йдуть його слідом.

— Він утік? — запитав Магуа таким горловим голосом, що виходив мовби з самої глибини його грудей.

— Лихий дух напосівся на нас, і делавар засліпив нам очі.

— Лихий дух! — глузливо перекривив Магуа. — Це дух, що збавив віку багатьом гуронам, дух, що забив моїх юнаків при водоспаді, що здер скальпи з них при цілющому джерелі, що ось допіру зв'язав руки Хитрому Лисові.

— Про кого мій брат говорить?

— Про собаку, що під білою шкірою криє серце й хитрість гуронську, про Довгого Карабіна.

Страшне розвідникове ім'я і цього разу вразило слухачів. Але коли вояки трохи розважили, що їхній грізний і зухвалий ворог добувся аж у саму середину табору й заподіяв тут їм такої шкоди, дика лють посіла місце подиву, і те шаленство, що поривало серце Магуа, нараз передалося кожному воякові. Одні скреготіли зубами із злості, інші скажений крик зняли, ще інші нестямно били руками повітря, наче перед ними був сам ворог. Але раптовий вибух пристрасті швидко й улігся, змінившись на похмуру стриманість, звичайну для індіян в пору бездіяльності.

Магуа, своєю чергою, теж мав час над дечим помізкувати. Тож прибравши тепер позу людини, яка знає, що належиться думати й чинити в такій поважній справі, він сказав:

— Ходім до мого народу. Він чекає на нас.

Індіяни мовчки пристали на його думку й, вийшовши з печери, повернулись до хатини ради. Посідавши, всі звернули погляди в бік Магуа, і він зрозумів, що від нього жадають розповіді про його пригоди. Він підвівся й щиро виклав усю історію, анічого не криючи її не перекручуючи. Ціле ошуканство Данкена н Соколиного Ока стало ясне, як на долоні, так що тепер навіть найзабобонніший у племені переконався в справжньому характері останніх подій. Не підлягало сумніву, що їх зухвало, ганебно одурено. Коли Магуа скінчив і сів на своє місце, вояки — а вони тут зібралися всі з племені — якусь хвилю незмигно дивились один на одного, вражені й сміливістю своїх ворогів і їхнім успіхом. Далі вони стали обмірковувати засоби й можливості помсти.

Виряджено ще кількох переслідувачів у погоню за втікачами, по чому ватаги почали поважну нараду. Багато різних заходів висували по черзі старіші вояки, і кожного Магуа вислуховував мовчки й шанобливо. В хитрому дикунові ожило його лукавство й самовлада, і він простував до своєї мети обачливо та вміло. Лишень коли кожен висловив свою думку, налагодився й він забрати голос. До того ж його словам додала ваги та обставина, що повернулись декотрі переслідувачі і доповіли, що втікачі, за всіма ознаками, знайшли притулок у сусідньому таборі делаварів, цих непевних союзників їхніх. Магуа скористався цією новиною, коли викладав свій план. Як і слід було гадати, враховуючи красномовство й хитрощі гурона, цей план його схвалено було одностайно.

Читачеві вже відомо, що, в згоді з індіянським звичаєм, сестер, тільки вони прибули до селища гуронів, розлучили одну з одною. Магуа швидко зрозумів, що, тримаючи в себе молодшу сестру, він запевнить собі владу над старшою. Отож Еліс він залишив у гуронському селищі, а Кору, яка, власне, його й обходила, на певний час довірив сусідньому племені. Цей останній захід, крім усього іншого, мав на меті ще й підлестити ненадійних союзників виявленим довір'ям.

Ані на мить, як це й властиво дикунам, не забуваючи про помсту, Магуа, проте, не скидався своїх особистих планів на дальше майбутнє. Юнацькі дурисвітства й зраду мусив він спокутувати тривалою упокореністю, перше ніж знов міг би тішитись довірою свого племені, — а без довіри ж неможливе ніяке старшинство поміж індіян. У цій делікатній і складній ситуації спритний гурон не гребував бодай найменшою можливістю збільшити свій вплив. Одним з найудатніших його досягнень на цій ниві було те, як він здобув своєму плем'ю прихильність їхніх могутніх та небезпечних сусідів. В наслідках він не ошукався: