Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

271
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 111
Перейти на сторінку:
Солом’янський парк. Годиться?

Від її будинку було двадцять хвилин ходу до Солом’янського парку. Неквапливим кроком із візочком — півгодини.

— Годиться, — відгукнувся Саша. — За годину. Якщо ти спізнишся, я зачекаю.

Вона поклала слухавку.

— Ну не реви… ти ж наївся… А, ти вже напудив тут… Зараз. Зараз гуляти підемо, ой, диви, яка цяця…

Двері в коридор були прочинені. Лідка бачила, як із Пашиної кімнати навшпиньки вислизнула його дружина. Пірнула у ванну, яка щойно звільнилась; їй, бідоласі, важко. Важче, ніж колись Лідці в домі Зарудних. Недарма вона така бліда й нервова. Недарма за стінкою все частіше бувають приглушені, але дуже добре чутні сварки…

— Лідо, хто це телефонував? — спитала мама з кухні.

— Так, — відгукнулась вона неуважно. — Один знайомий… Ми — гуляти.

— Лідо, ти ж не їла?!

— Їла-їла… Бувай.

Із майстерністю досвідченого водія вона провела візочок у дверний отвір. Із другого разу поцілила колесами в жолобки на сходах; дуже хороші жолобки, зручні. За рік чи два їх знімуть як непотрібні.

Андрій нарешті захопився брязкальцем. Намагався дістати пластмасову гірлянду, що дзвеніла від поштовхів; Лідка проштовхнула візочок у двері під’їзду. Перевела дух.

Незважаючи на ранню пору, на лавках біля під’їзду лишалося не так багато посадкових місць. Лідка пройшла крізь вітання, як раніше проходила крізь недобрі погляди; посеред пісочниці стояв навкарачки однорічний онук Свєтки з четвертого поверху. Рот маляти був забруднений піском — і хлопець збирався продовжити трапезу; ось він зачерпнув жменею й відправив уміст до рота, і Свєтка, що постаріла й погладшала, зірвалася з лавки, щоб підхопити негідника за барки й витрусити з нього недоїдений пісок:

— Ох, ти знову? А по попі зараз, по попі дам…

Невдоволене ревіння. Без особливого відчаю, так, данина звичаям; Лідка звернула увагу, що мешканців пісочниці поменшало. Решта, видно, в яслах.

Тротуаром рухався цілий потік прогулянкових візочків; Лідка прилаштувалася до загального темпу. До призначеної зустрічі лишалося хвилин п’ятнадцять, вона знала, що спізниться, та поспішати не хотіла. Була навіть мить, коли вона всерйоз зібралася повертати назад, — та отямилась і продовжила шлях. Телефонний номер він знає, тож простіше відразу все вирішити, аніж гратися в хованки…

Руки її автоматично похитували візочок. Дитина задрімала.

Від часу їхньої останньої зустрічі минув майже цикл. Сталося безліч подій. Але Лідка чомусь чудово пам’ятала, який волохатий був у кабінеті килим. І яка шпилька блищала на краватці. Про що вони розмовляли — уже не має значення, хоч деякі Сашині слова добряче засіли в пам’яті. Щодо «хрінового науковця», наприклад. Або ось ці: «Ти справді здавалася перспективною штучкою. Ти була фанаткою. Таких бояться. І ти вправно вдавала, що багато знаєш…»

Нічого я не знаю, думала Лідка похмуро. Так, я розбирала архів Зарудного, але й ви, цивільники, теж його розбирали. Можливо, в молодості мені хотілося здаватися більш значущою, ніж я була насправді. Але якби справді щось знала — я не дожила б до сьогоднішнього дня, правда ж?

Вона мимоволі прискорила крок. У вітринах пливло її квапливе відображення — жінка котить візочок; крамниці були прикрашені зірками з фольги й іншими атрибутами близького Нового року. Нового, четвертого року; не так просто було звикнути, що свято припадає тепер не на осінь, як у минулому циклі, а на друге червня. Три роки минуло — наче й не було. Три роки після цього пекла — і нічого, живемо…

Чи справді їй цікаво, хто вбив Андрія Ігоровича? І чи можливе правосуддя — тепер, після всього, що було?

Право-суддя. Якщо по праву, то й її, Лідку, треба… того. Бо й вона їздила райцентрами у складі тієї триклятої агітбригади, і в ніч виборів сиділа перед екраном, що поволі робився зеленим, і, здається, навіть раділа… І казала своїм школярам щось про «відповідальність за успішне опанування знань і вмінь», «громадянську свідомість» та іншу політкоректну, злочинну бридню…

Що таке одна жертва, хай навіть і депутат… порівняно з тисячами жертв останнього апокаліпсису?

Вона перегнала один візочок. І ще. Хтось сказав: «Обережно», хтось несхвально подивився. Лідка ступала все швидше.

Вона має шанс ДІЗНАТИСЬ.

І багато що з’ясується.

І багато…

Сирена швидкої допомоги. Міліцейська мигалка; круто Лідка взяла ліворуч, щоб обійти невеликий натовп, який, проте, швидко збільшувався. Не вдалось; як на лихо, дорожній інцидент — а це був, певно, саме він — стався просто на площі перед Солом’янським парком.

— Проходьте, проходьте… не затримуйтесь…

— Куди ти преш зі своїм візком?!

Андрійко спав, усміхаючись уві сні, і здавався точною копією Лідчиних дитячих фотографій; Лідка засунула завісочку, прикриваючи сина від чужих непотрібних поглядів.

— Проходьте… Пані, ви куди?

— У парк, — відгукнулась вона автоматично.

Чиїсь спини розступились. Лідка обережно спустила візочок із бордюра; колесо проїхалось по кинутому черевику. Чоловічому, не новому, але досить пристойному, охайно вичищеному кілька годин тому.

Лише тоді Лідка підвела голову.

На тротуарі — на білій «зебрі» переходу — лежав чоловік років шістдесяти, в пожмаканому літньому костюмі.

Босий. У сірих шкарпетках.

Тягнучи за собою візок, Лідка, як прив’язана, ступила ближче.

— Ну що за люди, — бурмотіла перехожа бабця. — Збіглись… стерв’ятники… на ТАКЕ дивитись…

Люди в синіх халатах уже вантажили того, хто лежав, на ноші. Не те щоб зовсім грубо, але й не так, як заведено поводитись із живими.

За мить до того, як на чоловіка накинули простирадло, Лідка встигла побачити його обличчя.

Життя не пожаліло колишнього підводника Сашу, зате смерть його була миттєвою.

* * *

«Нашим пращурам не відразу вдалося встановити зв’язок між глефами та дальфінами. Біолога Карла Дорфа, що першим висунув гіпотезу про стадії розвитку дальфінів, спершу оголосили ледь не божевільним. І справді, адже дальфіни — ссавці! Порівняльний анатомічний аналіз дальфінів і, наприклад, китів виявляє багато спільного… Але є й відмінності. І головна серед них — органи розмноження…

Дитинчат дальфінів просто не існує в природі. Прагнучи підтвердити теорію Дорфа, його послідовники провели кілька глибоководних експедицій (див. розділ „Таємниці океанів“). Одна з них завершилася трагічно. Решта не принесли бажаних результатів — усі, крім однієї. Напередодні чергового апокаліпсису хоробрим ученим удалося зануритись на глибину понад тисячу метрів і зняти об’єкт, що пізніше одержав назву „дальфіняча кладка“. Це і є кладка, дальфіни відкладають яйця, як це роблять, наприклад, бабки. Важкодоступність таких кладок оберігає яйця — досі не існує надійного способу їх знищення… У час апокаліпсису спрацьовує „біологічний будильник“, природа якого досі не зовсім зрозуміла — імовірно, це мультифакторна система, що враховує сейсмічні коливання, зміну температури води та її хімічного складу. Із

1 ... 80 81 82 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"