Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

прямувало нове посольство на чолі з фаворитом Яна Казимира вродливим паном Смяровським. О, не одна шляхетна пані потай зітхала при вигляді красеня в пишних шатах або оздобленому золотою чеканкою обладунку, коли з'являвся пан Смяровський на шляхетних вечірках, бенкетах, балах та прийомах на честь короля. Не одна, вражена в саме серце красою античної постави і поглядом чорних очей, була готова на найвідчайдушніші вчинки, якщо тільки пан Смяровський погляне на неї зацікавленим поглядом. Але не подіяли на козаків ті чари, що діяли на шляхетних панянок і навіть заміжніх матрон Варшави і Кракова. Разом з посольством королівського улюбленця прибув і лист від таємного агента Хмельницького при королівському дворі. А в листі просто і без зайвих подробиць описувався план, доручений пану Смяровському сеймом, а саме: провести під виглядом переговорів з гетьманом таємні перемовини з козацькою старшиною, за будь-яку ціну намагаючись заручитись підтримкою найбільш можливої кількості козацьких командирів. Після цього пану Смяровському було доручено підготувати замах на життя Хмельницького.

– І нехай пан Хмельницький на ділі продемонструє свої дружні наміри, про які стільки писав, – улесливо, але твердо говорив Смяровський. – Навіщо Україні таке велике військо, котре утримує вона нині? Нехай гетьман розпустить його, як розпустила Польща своє військо. А якщо козаки стурбовані можливим нападом татар, турків або іншого ворога, пан круль готовий надати в розпорядження пана Хмельницького кварцяне військо, помістивши його на Паволочі в Київському старостві.

Але розреготався лише Хмельницький у відповідь на таку мову:

– Я зрю зовсім дурним мене бачите, ляхи?!

А за кілька днів, без надто довгого розбирання справи урядом генерального судді Запорізького війська, за його присудом голова нещасного пана Смяровського покотилася на бруківку тюремного подвір'я київського замку.

Усю зиму і початок весни не припинялася політична боротьба гетьмана з недобитками польського магнатства, перестрибнувши з війни армій на війну посольств і дипломатії. Розумів Богдан – як не сильна козацька армія в даний час, а такого грізного ворога, як Річ Посполита, їй буде не просто здолати навіть з огляду на успішно проведену минулорічну кампанію.

– Так, їх побито, принижено і вигнано геть з України, – говорив він проникливим голосом на радах старшин, намагаючись, щоб кожне слово його дійшло до самого серця побратимів і було зрозуміле їм так, як розуміє стан речей сам гетьман. – Але згадайте, хіба не було у військовій історії випадків, схожих на наш? Невже Ганнібал міг помислити, що побита при Каннах та Тразименському озері армія Риму зможе протистояти йому в майбутньому? Не міг!

Але Рим – це була у першу чергу республіка воістину велетенських людських ресурсів. На заміну побитих вона набрала нові легіони. Це зможе зробити і Польща, і Литва. Крім того, досі невідомо, чий бік прийме цар московський у нашому протистоянні. Відомо лише те, що осторонь він не залишиться, сподіваючись увірвати для себе побільше, доки його сусіди човплять один одного за чуби. Отже, перемога наша далеко не повна, а союзники потрібні, як повітря!

І проходили один за одним прийоми посольств іноземних володарів, про пишноту і яскравість яких пішли вже чутки від Чернігова до Брацлава. Приймав гетьман послів Семиграддя, і вислухував їх, і обдаровував щедро, і прохав не відвернути обличчя своє від України, коли вона попросить допомоги скрутної години. А за тим і волоський господар вітав листами гетьмана, турецький посол, поважний Осман-ага, прибув, пропонуючи Україні угоду «віковічного миру» взамін на невтручання козацтва у війну Порти з Венецією.

– Великий султан вміє заховати приязнь до своїх друзів, – прикривши повіками очі, муркотів турецький посол, – безборонно дозволить ходити козацьким кораблям по всьому Кара-Дениз, сягаючи навіть Іонічного моря і грецьких берегів. Торгувати без мита в усіх портах імперії буде дозволено урусам, і це велика милість імператора трьох континентів.

З берегів Туманного Альбіону прийшли гінці до гетьмана, несучи поздоровлення і завіряння в мирі та приязні від провідця англійської буржуазної революції Олівера Кромвеля, прикотилися й вервечки возів дипломатичного посла Москви – боярина посольського приказу Григорія Унковського.

Не було часу нудьгувати довгими зимовими вечорами старшинам гетьмана. Бенкети, з виголошенням завірянь у вічній дружбі і взаємодопомозі, з перерахуванням численних позитивних якостей послів та їхніх володарів, тяглися безкінечною вервечкою, а гетьманська канцелярія, як і сам Хмельницький, виявляла чудеса дипломатичної майстерності, намагаючись досягти найвигідніших для себе домовленостей з десятками послів усіх цих держав. Але нарешті березневе сонце поступово піднялося після кількамісячного повзання над обрієм, і його досі несміливі ще промені почали нагадувати нахолодженим зимовими хурделицями рівнинам про початок нового життєвого циклу. Задзвеніли весінні ручаї, защебетало радісне поверненням з вирію птаство. На чорні ріки перетворилися биті шляхи, а ріки враз роздулися, заливаючи низини, з яких швидко сходили залишки білої зимової ковдри.

Саме цієї пори до Києва дійшли чутки, що сейм, обурений стратою свого посла, постановив збирати посполите рушення і проводить приготування до нової війни. І хоч така новина нікого не здивувала, тривожно стало серед козацьких жінок та матерів у тисячах містечок, сіл та хуторів від Черкас до Бару, від Чернігова до Білої Церкви.

III

Іван їхав верхи, намагаючись не відриватися від невеличкого коника Ганни, а тому змушений був весь час притримувати нетерплячого Цигана, і той, не звиклий до такого обходження, час від часу повертав голову і косував оком на господаря, обурено пирхаючи м'якими губами. Ганна, радісна й усміхнена, підганяла свого коня і сміючись говорила до Омелька, котрий їхав з другого боку від неї:

– Я його розумію, адже це вельми обурливо супроводжувати тендітну конячку дружини господаря після того, як звик нести в бій свого вершника і дивитись в очі жерлам ворожих гармат!

– Що ти, люба! Просто він відчуває необхідність похизуватися перед твоєю конячкою і показати, наскільки він справний вояка! – помітив Богун.

– О, так! Як він у цьому схожий на багатьох чоловіків!

– Але, пані Ганно, ви несправедливі до чоловіків, – напівжартома підтримав розмову Омелько. – Бог створив жінок такими привабливими, що сувора душа лицаря робиться крихкою, немов гірський кришталь, не в змозі протистояти жіночим чарам.

– І саме тому вони зачиняються за мурами січової цитаделі, аби оберегти свої ранимі душі від наших чар! – кокетливо зауважила Ганна.

– Дехто з них вважає інакше, – додав Богун, пригадавши розмисли Савки Обдертого про жінок та їх безумовне походження від нечистої сили.

– Але серед нас таких немає! – блиснув очима Омелько.

– У цьому я не мала жодного сумніву! – знову посміхнулася Ганна. Її щасливе обличчя з рум'янцем після верхової їзди на свіжому прохолодному повітрі виглядало по-особливому привабливо, примушуючи серце Івана