Читати книгу - "Убити пересмішника"

— А чим можна заразитись? У нашому місті ніяких хвороб нема,— заперечила я.

Але Сесіл стояв на своєму: мама казала йому, що їсти після інших — негігієнічно. Я потім запитала тітку Олександру, чи це справді так, і вона відповіла, що так міркують тільки вискочки.

Ми хотіли купити цукерок, але кур’єри місіс Мерівезер розшукали нас і звеліли йти за лаштунки — скоро виступати. Людей у залі все прибувало; перед сценою, внизу, вже зайняв свої місця мейкомбський шкільний оркестр. Спалахнули вогні рампи, захвилювалася, ніби ожила, червона оксамитова завіса — за нею повним ходом ішли приготування.

За лаштунками я і Сесіл натрапили на вузенький коридор, там було повно людей, все дорослі в саморобних трикутних капелюхах, у шапках армії конфедератів та часів війни з іспанцями, в касках часів світової війни. Тут же, біля невеличкого віконця, товпилися діти, що мали продемонструвати, чим багатий сільськогосподарський Мейкомб.

— Хтось зім’яв мій костюм! — крикнула я в розпачі.

На допомогу прибігла місіс Мерівезер, розправила сітку і втиснула мене всередину.

— Як ти там, Всевидько? — запитав Сесіл.— У тебе голос, наче з підземелля.

— У тебе теж,— відповіла я.

Оркестр заграв гімн, чути було, як люди в залі підвелися. Потім забив барабан. Стоячи за столиком поряд з оркестром, місіс Мерівезер оголосила:

— «Округ Мейкомб — per aspera ad astra».

Знову забив барабан.

— Це означає,— переклала місіс Мерівезер для невігласів, — з багна — до зірок.— І додала невідомо нащо: — Жива картина.

— Наче так ніхто не догадався б,— прошепотів Сесіл, та на нього відразу ж зацитькали.

— Кожний у нашому місті знає,— шепнула я ледь чутно.

— Але ж багато приїхало з околиць,— сказав Сесіл.

— Замовкніть там! — почувся чоловічий голос, і ми принишкли.

Місіс Мерівезер почала сумовито оповідати про округ Мейкомб. Майже кожне її речення супроводжувалося барабанним боєм. Вона говорила про те, що наш округ найстаріший у штаті, що колись він був частиною територій Міссісіпі і Алабами, що першою білою людиною, нога якої ступила в ці незаймані ліси, був п’ятиюрідний дідусь нашого судді в справах успадкування, що цей білий першовідкривач зник у лісі безслідно. Потім сюди прийшов безстрашний полковник Мейкомб, на честь якого й названо наш округ.

Генерал Ендрю Джексон наділив його владою, але недоречна самовпевненість полковника Мейкомба, невміння орієнтуватися накликали нещастя на всіх, хто брав з ним участь у битвах з індіанцями племені Струмок. Полковник Мейкомб будь-що хотів відвоювати цей край для демократії, одначе його перший похід був для нього й останнім. За наказом, одержаним через гінця-індіанця з дружнього племені, він мав рухатися на південь. По лишайнику на дереві полковник визначив, де південь; підлеглим, які наважилися вказати на його помилку, не дав і рота розкрити. Він вирушив у похід, сповнений рішучості розгромити ворога, а натомість завів своє військо далеко на північний захід, у глухі лісові нетрі, звідки їх зрештою вивели поселенці, що рухалися в глиб країни.

Щонайменше півгодини присвятила місіс Мерівезер подвигам полковника Мейкомба. Я тим часом зробила відкриття: якщо зігнути коліна, то ноги ховаються під костюмом і можна хоч трошки посидіти. Не довго думаючи, я сіла, деякий час слухала монотонну оповідь місіс Мерівезер у супроводі барабана і скоро заснула.

Згодом мені розповіли, що коли урочиста церемонія з небувалим піднесенням досягла фіналу, місіс Мерівезер спокійно проказала «Шинка!», будучи певна, що шинка з’явиться негайно, як з’явилися сосни і квасоля. Вона чекала кілька секунд, потім покликала голосніше «Шинка!», але марно. Тоді місіс Мерівезер заволала: «Шинка!!!»

Я, певно, у сні почула її голос, а може, мене розбудив оркестр — заграли гімн південних штатів, але саме в ту хвилину, коли місіс Мерівезер урочисто винесла на сцену державний прапор, з’явилася на сцені і я. Не те, щоб я вибрала цю хвилину навмисно,— ні, я просто подумала, що мені краще бути там, де всі.

Згодом мені розповідали, ніби суддя Тейлор вискочив із залу і так сміявся, ляскаючи себе руками по колінах, що місіс Тейлор змушена була принести йому води і якусь пілюлю.

Успіх місіс Мерівезер був незаперечний, схвильовані глядачі виражали своє захоплення оплесками і радісними вигуками, а проте вона потягла мене за лаштунки і сказала, що я зіпсувала її живу картину. Настрій у мене був такий, що хоч сядь та плач. Джем, прийшовши до мене, поспівчував мені. Він сказав, що звідти, де він сидів, мене майже не було видно. Не розумію, як він догадався, що мені так кепсько, адже я ще не вилізла з костюма, але сказав — я все робила як треба, тільки трохи запізнилася з виходом, та й годі. Джем ставав схожим на батька, вмів підбадьорити людину, коли у неї важко на серці. Але і Джемові не пощастило вмовити мене показатися на люди. Він погодився зачекати за лаштунками, поки спорожніє зал.

— Всевидько, хочеш зняти свою прикрасу? — запитав він.

— Ні, хай буде,— відповіла я.

Мені не хотілося, щоб хтось бачив, яка я нещасна.

— Підвезти вас додому? — запитав хтось.

— Ні, сер, дякую,— відповів Джем.— Нам недалеко.

— Остерігайтеся привидів,— порадив той самий голос.— Точніше, хай привиди остерігаються Всевидька.

— Уже майже нікого немає в залі,— сказав Джем.— Ходімо.

Ми пішли через зал у коридор, потім східцями на вихід і поринули в густу темряву. З другого боку школи ще стояло кілька машин, але світло їхніх фар не могло розсіяти темряви.

— Якби котрась із них поїхала у нашому напрямку, нам було б видніше,— пояснив Джем.— Слухай, Всевидько, давай я триматиму тебе за кісточку, а то ще впадеш.

— Не впаду, мені видно.

— Але ти можеш втратити рівновагу.

Я відчула, як щось легенько стиснуло мені голову, і догадалася: це Джем ухопився рукою за верхній кінець шинки.

— Це ти?

— Так...

Ми пішли через темний шкільний двір, дивлячись весь час під ноги, але даремно — навіть ніг не було видно.

— Джем,— раптом обізвалась я,— я забула туфлі, вони там, за сценою.

— Що ж, ходімо назад.

Але тільки-но ми підійшли до залу, як погасло світло.

— Забереш завтра,— порадив Джем.

— Завтра ж неділя,— заперечила я, коли Джем повернув мене, щоб іти додому.

— Попроси сторожа, може, він тебе впустить... Всевидько!..

— Що?

— Ні... нічого.

Джем довго мовчав. Цікаво, про що він думає. Сам скаже, як захоче, мабуть, коли прийдемо додому. Я відчувала, як його рука все сильніше стискувала мою голову... о, це вже надто...

— Джем, що ти робиш?

— Помовч хвилинку, Всевидько,— сказав він,