Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

речі субтильнішого, світоглядового характеру. Це було на початку дев'яностих, під ту пору, коли приватні теми посідали в наших розмовах чи не переважне місце, — барометр Солиного особистого життя з появою в ньому Богдана встановлювався на «перемінній хмарності без опадів», мене натомість довгий час жбурляло від екстремуму до екстремуму, від «безхмарного сонця» до гроз і штормів, і на гребені одного з таких «штормів» я так ото, між іншим, поділилася з нею своїм «любовним кредом»: кохання має бути таким, щоб варт було про нього написати, інакше який сенс і закохуватися?.. Солина відповідь вразила мене так, що досі звучить в ушу її тодішній голос — із ледь насмішкуватою ноткою остуди:

— Ну, це дуже цинічно — закохуватися, щоб написати про це!

Я завмерла із роззявленим ротом. Від кого як від кого, а від неї, заприсяглої естетки до шпіку кісток, із ким ми, бувало, годинами перемивали кісточки всім літераторкам XX століття в пошуках усе тих-таки «рольових моделей», котрих нам не могла постачити дрібноміщанська й наскрізь лицемірна українська дійсність (Сартр і Симона де Бовуар, Вірджинія й Томас Вулфи, Айрис Мердок і Еліас Канетті, і Марґерит Дюра з усіма її молодими коханцями мусили, сердешні, перевертатися в домовинах, як курчата на рожні!), я ніяк не сподівалася почути цієї вбивчої характеристики — «цинічно». У моєму лексиконі це слово взагалі мало інше значення: «цинічно» — це коли задля власної вигоди, «для слави і грошей», а все, що служить мистецтву (особливо пережиті драми «з надривом»!), — то святе, які можуть бути сумніви?.. Мабуть, про такі моменти й говорять потім — «вона змінила моє життя». Як від повороту ключа в замку, я раптом угледіла її в зовсім іншому світлі. Точніше — розгледіла справжній масштаб її особистости, неспівмірний ні з чиїм іншим у нашому оточенні: «цинічним» для неї було все, що не тримало в фокусі уваги живу людину, «ось цю», єдину й неповторну. Виходило, що з-поміж нас двох не вона, а я насправді підпадала під лейбл «дівчинки-мажорки» — розпещеного дівчиська, для якого не існує межі між свободою і свавіллям. І Соля не читала мені моралі, не нагадувала про К'єркеґора і його славетну ієрархічну різницю між «естетичною» й «етичною» особистістю, — вона просто мені ту різницю  п о к а з а л а,  увіч і наживо — одним застережним словом виправивши пріоритети. Чи пак — перетворивши мене на гомо сапієнса самим звуком голосу.

Взагалі, як усі душевно цнотливі люди, інстинктивно уникала моралізаторської дидактики, загальних приписів «на всі випадки життя», — обмежувалася тим, що виносила конкретні присуди «по факту справи», безкомпромісні, мов розчерки червоним чорнилом. Тому чи не єдиний раз, коли мені запам'яталося в її вустах щось подібне до виголошеного «креда», теж пов'язаний із конкретною житейською історією, в якій наш спільний знайомий (доволі брутальний еґоїст!) звинувачував свою забиту-замотеличену жінку, що та, мовляв, не вміє «будувати сім'ю».

— Угу, «стройкі народного хозяйства»! — саркастично прокоментувала Соля (за довгі роки у нас із нею, як то водиться, виробився спільний сленґ), — а відтак, змінивши тон на добросердий, і навіть мало не з ноткою жалю до когось, хто може не розуміти таких простих речей, зрезюмувала — як припечатала:

— Людиною треба бути!

Справді — так, здавалось би, просто. Тільки щоб навчитися цього найвищого з мистецтв — бути людиною, — не раз замало буває й цілого життя.

А от їй це виходило без жодних зусиль.

***

Довкола неї завжди виром вирувало од людей, планів і проектів, — таки достоту як на «стройках народного хозяйства», тільки в міжнародному масштабі. Її майбутнім біографам (повинен же коли-небудь і в Україні розвинутися жанр повноцінних великоформатних біографій!) можна наперед поспівчувати: не уявляю, скільки часу знадобиться, щоб документально, день по дню, відновити несамовиту подієву щільність, повсякчасну гіпернасиченість її життя безугавним, кипучим культуротворенням (що для мене особисто залишається геть незбагненним — це, як вона примудрилася за ці останні роки, в свій зрілий період — після «Дискурсу модернізму», — ще й працювати по київських і московських архівах над монографією про Агатангела Кримського: коли восени 1999-го я почула від неї, що книжка майже готова і що роботи над нею залишається ще «десь на місяць», то першої хвилини не повірила, — так, ніби вона на моїх очах витягла з капелюха живого кролика…). При її завжди підтягнутому наставленні й органічному невмінні скаржитися це викликало тільки захоплення — що от, мовляв, Соломія завжди «все встигає», а десь «у перерві» між лекціями в Могилянці, феміністичним семінаром, консультаціями в адвоката щодо перереєстрування «Основ», засіданням у Будапештській Освітній Раді Фонду Сороса, добуванням міжнародного ґранту для Львівського університету, статтею для «Сучасности» про новий роман Аскольда Мельничука («Скільки він зробив для української літератури, а в нас його й не знають!»), візитом до Даниної вчительки й клопотанням луснутою у ванні трубою («вода текла до сусідів, і неможливо було знайти, де дірка… розбили стіну, підлогу, etc.»[125]) потрапляє ще й змотатися — так собі, між іншим, — на деньок-другий через Атлантику прочитати лекцію в Єйлському університеті («Я себе питаю, навіщо я це роблю?» — казала з меланхолією, яка мала б уже тоді насторожити, — і зараз же віджартовувалась: «Все то „алчность проклятая“!», — уже потім, після катастрофи, я почула від одного з її Єйлських слухачів — аж по серцю пороснуло: «Вона була тоді така замучена, просто страшна, видно було, що їй треба елементарно виспатись…»). Хто зумів би розгледіти, що «залізна леді» насправді зовсім не «залізна» — а хрупка дівчинка-дюймовочка, яку треба носити на руках?.. (та вона б і випручалась! — не терпіла «телячих ніжностей», усіх тих обіймань-цьомкань, що їх інфантильніші жінки, за дівчачою підлітковою звичкою, вправляють наліво й направо, — ніби невидимий застережний знак на собі носила: «По голові не гладити!»). Тому-таки Й. Бродському належать жорстокі й слушні слова: «Только пепел знает, что значит сгореть дотла». Це, далебі, правда, і нема безпліднішого заняття, аніж намагатися заднім числом, у плюсквамперфекті, вирахувати, чи міг би рано згорілий небіжчик уберегтися, якби жив «ощадніше» й більше вважав на себе-коханого, а не на те, скільки його жде з усіх сторін незробленої роботи… Але я про інше — про те, що зветься вже не індивідуальним, а історичним фатумом.

Може, головна трагедія Соломіїного життя полягала в тому, що при страшенній «розрідженості» українського культурного простору, його віковій «окраденості» з освіченої верстви, її мало не на всіх тих ділянках, котрі вона так завзято «закривала собою», таки справді, об'єктивно,  н е  б у л о  к о м у  п і д м і н и т и, — навіть підстрахувати, поза сферою суто академічною, не