Читати книгу - "Володимир"

- Треба добру кормилицю йому дати, нагодує, догляне, то й засне.

- Що, княгине, кормилиця? Вона серця свого дитині не віддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлія, от і дитя в неї таке.

- Не говори того, що не слід. Княгиня Юлія була жоною князя Ярополка, ти не смієш говорити про неї злого.

- Не смію! - не стрималась і голосно засміялась Пракседа. - Такій ніхто, і навіть бог, не простить того, що вона робила, від гріховного кореня зол плод буває... Яка княгиня, такий у неї й син...

- Ключнице! - гримнула Регніда. - Не говори зла всує, не лжи.

- А я не лжу, - аж зашарілась Пракседа. - Я говорю тобі токмо правду... У княгині Юлії був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночі до її палати...

- Ти про що говориш, Пракседо?

- А що говорити? - зашепотіла Пракседа. - Почує князь Володимир - уб'є мене.

І враз Пракседа зрозуміла, що наробила, змовкла, закам'яніла, кров одлила з її обличчя.

- Матінко княгине! - вирвалось сполохано в неї. Але княгиня Рогніда зрозуміла все, на що натякала Пракседа. Бліда, без кровинки в обличчі, вона все ж стримала себе, промовила наскільки мала сили тихо, спокійно:

- Ти всує це сказала, ключнице... Знаю, що думаєш, але марно, не слід було так думати. Запам'ятай - я жона князя Володимира, і жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати і знаєш такожде те, що Святополк - син токмо князя Ярополка...

- Матінко княгине! - хотіла стати на коліна Пракседа. - Розумію, все розумію, матінко княгине! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я...

- На коліна не ставай, - суворо й холодно сказала княгиня Рогніда, - і не помилилась ти, а забула, що ключниця княгині повинна бути нелукавою, чесною і, найперше, мусить любити князя і його княгиню. Тепер іди, ключнице, я тобі все сказала.

9

Княгиня Рогніда одразу зрозуміла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слів для цього й не було потрібно - таємниця дитини, яку тримали не в теремі, а десь у саду, постійний неспокій і тривога Володимира, що не могли сховатись від Рогніди, а тепер і слова Пракседи, - цього було досить для того, щоб зрозуміти все, що сталось тут, на Горі, за останнє літо.

Звичайно, гордій полотській княгині, яка росла в родині, де за суворим північним законом зраду жоні карали осудом і презирством, і яка, перемігши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив її батька й братів, було дуже важко не заридати, не закричати після слів Пракседи, спочатку вона думала навіть зібратись, коли не буде в городі Володимира, взяти сина на руки, іти хоч і за море, не бачити князя довіку.

Проте були причини, які змушували Рогніду цього не робити, - любов до Володимира народилась і зміцніла в її душі в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато більше й страшніше, щоб вирвати її тепер з серця.

Вона пригадувала день у Полотську, коли вперше побачила північного князя, страхітливу ніч, коли помста змусила її взяти в руки смолоскип, щоб спалити, знищити ненависного убійника, і кінець цієї ночі, коли вона, як перед мужем справедливим і дужим, стала перед ним на коліна, роззула, сказала, що буде вірною жоною...

Чи була вона йому вірна? О так, вона залишалась йому вірна, інакше не могло бути, після ночі в Полотську вірила, що Володимир її не забуде, а крім того, носила під грудьми його дитя.

Що ж трапилося з ним? Рогніда не бачила ніколи Юлії, але чула про її красу, тут, на Горі, всі про це говорили, що ж дивного, коли князь Володимир не вистояв перед Юлією, адже він молодий, дужий, красивий, знав Рогніду одну тільки ніч, поїхав до Києва, не бачив її довго-довго... Звичайно, він зустрів Юлію, прийшла година, може, одна ніч, які замутили й перемогли розум, примусили забути сором, честь...

Але що трапилось після цього? Чому Володимир, полюбивши Юлію, й саме тоді, коли вона була непразна, пише їй - Рогніді - в далекий Полотськ люб'язну грамоту, чому саме тоді, коли Рогніда мала приїхати до Києва, княгиня Юлія залишає Гору й виїжджає з Києва, чому, нарешті, князь Володимир зустрічає Рогніду з сином ласкаво й ніжно і тільки пізніше, почувши серед ночі крик дитини, став неспокійний, тривожний?!

Княгиня Рогніда розуміла, що Володимир за цей час багато передумав і пережив, не легко далась йому короткочасна любов до Юлії, не такою, як він уявляв, виявилась звабниця-княгиня, важкою була в нього розплата за свій гріх, але він вистояв, усе переміг, княгиня Юлія довіку не повернеться до Києва, на Горі живе й житиме дитина токмо Ярополка... Ревнощі поволі відступали, їй було надзвичайно боляче, образа гнітила душу, а все ж вона жаліла Володимира-князя, бо любила, а відтак і прощала його.

Рогніда жодним словом не прохопилась Володимирові про свої муки й страждання, любов і гордість не дозволили їй цього зробити, проте не могла бачити в теремі зрадливої й підступної ключниці Пракседи, хоч та після розмови з нею стала підлесливою, слухняною, покірною.

Через це в один з ближчих днів Рогніда одверто сказала князеві Володимиру:

- Мені, муже мій, не до вподоби ключниця наша Пракседа.

- Вона нечесна, взяла щось з клітей? - враз спалахує Володимир.

- О ні, - суворо відповіла Рогніда. - Пракседа не з тих ключниць, які крадуть шкіри й сало, вона недобрий свідок нашого життя й здатна сплямити княжу славу й честь.

Князь Володимир подивився на обличчя Рогніди, яке заливало вечірнє багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно бліде, й, напевне, зрозумів, на що натякає княгиня.

- Гаразд! - тихо промовив він. - Від юних літ я не любив цю жінку, вона-бо зробила багато зла моїй матері Малуші й заступила її місце. Не любить мене й вона, я терпів її, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотів ламати її слова. Нині я згодний з тобою - вона недобрий свідок нашого життя, в теремі тримати її не варто.

Уранці після снідання, коли в стравниці залишились тільки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключниці знак підійти до столу, пильно