Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— Не знала, що там добре готують! — простягаючи Люку чашку з трав’яним чаєм, промовила я.

— Ото завтра і перевіримо, — відповів він, вказуючи мені на місце поряд із собою. — Нехай Князевич думає, що ти налякана і його план працює.

— Але ж він хоче, аби я викрала в тебе рукописи Георга де Гастона...

— Добре, — погодився він. — Але не раніше, ніж ми з тобою знайдемо Чашу Омбре.

Здивування відобразилося в моєму погляді.

— Ти хочеш віддати йому рукописи де Гастона?

— Без Чаші вони Князевичу не потрібні. Без Чаші книга — просто джерело використаної інформації. Але чому б ні... Нехай шукає собі далі. Після того, як Чашу знайдемо ми.

— Люку... Ти хочеш сказати, що знаєш, де шукати Чашу Омбре? — здивовано запитала я. — У тебе є ще якась інформація?

Він всадовив мене біля себе.

— Здається, так. Я отримав деяку інформацію. Але завтра, Едіто, перевіримо мою теорію. І якщо вона виявиться правдивою, Князевим дуже пожалкує, що взявся за цю невдячну роботу — змагатися з нами у пошуках Чаші Омбре.

Він енергійно заклацав пультом. Мабуть, вперше я відчула якусь тривогу та невпевненість, що струменіла від нього... На екрані один за одним замиготіли телеканали.

— Люку... Ти, здається, нервуєш? — з посмішкою перепитала я.

Він здивовано підняв брову.

— Чого б це? Теж мені, привід для хвилювання... — відповів удавано байдуже. — Ні, Князевим, звичайно, не хлопчик з дитсадка, але... Облишмо це. Та й ранок за вечір мудріший.

Люк замовк на мить і уважно подивився на мене.

— Едіто, пам’ятаєш, ти запитувала мене, що означає вираз «сторожа нормандських долин»?

— Так. Ти ще тоді відповів, що так у середньовічній Нормандії називали вовків, — проказала я.

— Але це ще не все. Перші де Моле були нащадками норманів. Нормандські вовки, сторожа нормандських долин, — геральдичний символ мого роду.

Я не встигла здивуватися чи щось відповісти, бо Люк нахилився до мене і торкнувся моїх губ своїми...

1547 р.

Кам’янець-Подільський, Кам’янецький замок

 Господи, Тобі тільки вся слава. Іов Претфус. Будівничий".

Табличка увійшла в кам’яну нішу Східної башти точнісінько, як і було задумано. Мій помічник, італієць Каміллюс, задоволено похитав головою.

— Сеньйоре Претфус, нащадки мають бути вдячні Вам за працю. Ця вежа простоїть точно не одну сотню років!

— Простоїть, мій друже, якщо на те буде воля Господня, — з посмішкою відповів тоді я. — Але ж я просив тебе не різьбити моє ім’я поряд із Господнім! Мало бути лише: "Господи, тільки Тобі вся слава".

Я обрав ці слова не випадково, бо саме вони повторювали рядок 113-го Псалма царя Давида: "Не нам, Господи, не нам, але Імені Твоєму вся слава!", який слугував свого часу девізом лицарів Храму. Авторство креслень цієї вежі насправді теж належало не мені, і я всіляко відмовлявся, аби моє ім’я втрапило на ту табличку, але підлабузник Каміллюс, що увесь цей час плекав надію стати моїм наступником і котрого я уповноважив замовити цю пам’ятку, лише ображено згорнув на грудях руки і, подібно до Понтія Пілата, незворушно промовив: "Що написав, те написав!".

Я подумки повернувся назад, у минуле. Так, роки, проведені у Франції, не пройшли для мене даремно. Я зумів зав’язати потрібні зв’язки, намагаючись полегшити собі подальше кар’єрне просування, але у Бога на мене були інші плани, і все склалося навіть краще, ніж я гадав. Завдяки дружбі з паном Йостом Деціусом я вступив до ордену Лицарів Лангедоку, таємного товариства, пріорів якого цікавили мої знання у галузі військової інженерії та будівництва. Орден довіряв мені, а тепер і я мав виправдати довіру ордену.

У той час всім нам стало зрозумілим, що над Францією знову збираються сутінки. Той, на кого ми покладали свої надії, хто мав стати світочем віри і духу, король Франциск, поволі згортав світло доби Ренесансу, запалюючи інше світло — диявольське полум’я інквізиції. Показна королівська терпимість горіла в ньому разом із протестантськими проповідниками та гуманістами. Тепер вся повнота духовної влади зосереджувалася в руках католицьких богословів Сорбонни, з якою ще недавно французький монарх вів непримиримі війни.

Того дня ми разом із Великим Магістром Ґраньє мали нагоду смакувати витончене вино у його резиденції. Він розповів мені про місію, яку орден покладає на мене. Тоді вперше я почув про містичну Чашу Омбре, заховану в мурах Кам’янецького замку, яку Лангедокське