Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- Про мене - й так гаразд...

- А як горiлки нема?

- Тому, що райнб в хатi...

- Ну, так що ж?... Хiба воно буде за горiлкою у рот тя­гтися? Хай собi лежить долi, та й годi!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другi, ко­жен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з ха­ти. Тим часом вернувся й Максим з учоращнiм боклагом; за ним увiйшла й москалиха, несучи в однiй руцi два хлi­би, а в другiй - здоровенну миску капусти...

- Оже й справдi похмелятись будемо! - каже, усмiхаю­чись. Матня, вглядiвши москаля з баклагом.

- То ти хоч би пику вмив, - докоря йому Лушня.

- На бiса я буду мити, коли дощ i без того обмиє.

- Ну! У тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищ­и! - обiзвався до хазяїна один з москалiв - душкар.

- Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних дiл! - од­казує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечi рукою й опу­ска­ю­чись коло його на лаву. - Ось поживи лиш довше з нами, - тодi побачиш, чи молодцi, чи нi!

- Да уж, брат, i без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! - махнув рукою на Чiпку. - Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!.

Чiпка не чув нiчого того. Пiсля вчорашньої стрiчi, вiн сидiв мовчки в кутку, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi, якими вчора увiйшла Галя. Думки йо­го далеко лiтали; вiн не чув, не дослухався, що верзло товари­ство. Кагал, гармидер стояв у хатi, як у жидiвськiй школi, аж поки Максим не почав частувати. Тодi все затих­ло... роти заремигали; пальцi раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огiрками. Усi мовча­ли, надолужали над снiданням. Чутно тiльки було, як на зубах трiщали огiрки, капуста; як роти жували, пля­мкали...

- Суха! - перегодя трохи крикнув Матня, насилу про­ко­в­тнувши цiлу жменю капусти.

- Пiдмочимо, - обiзвався Максим, беручись за боклаг.

Пiшла рядова кругом столу; знову пальцi заходили; ро­ти заплямкали...

- Удавився! - каже, iкнувши. Матня i положив хлiб на стiл.

Усi зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

- Проткнемо! - одмовляв Максим, узявши боклаг у руки.

- Оцього, дядьку Максиме, - каже Лушня, - тiльки при­йми, то не знатимеш, як i одгребтися!

- Ничаво! - одказує по-московськи Максим, пiдносячи чарку Матнi.

-Вот ты и хахол, - обiзвався до Матнi москаль-пушкар, - а, право, порядки знаешь! Тебе бы толька гасударю слу­жить...

- Служили ми вже, брате москалю, - одмовляв Матня, - всюди, та дозналися, що - нема краще, як боклазi з горi­лкою служити!..

Смiх, регiт окрив усю хату.

- Вот, што правда, то правда, - каже москаль, регочу­чись.

Максим обiйшов по третiй.

Пiсля третьої розв'язалися язики. Пiднявся крик, ре­гiт, гомiн. Утомилися вже роти жувати, - давай балакати. Там, у кутку, троє завели рiч про теперiшнє життя тру­дне; другi зняли мову, як панiв дурили; третi - згадували вчорашнє по­гуляння, а четвертi - про давнiшнє гутори­ли... Звiсно, два­надцять душ: кожен по слову, - то й то дванадцять слiв. А то ж то як усi разом загомонiли, та той тiєї, той своєї! Нi­чого не розбереш; нiчого виразно не чут­но; один крик, га­лас.

Тiльки Чiпка - як води набрав у рот. Вiн мовчки їв, мовчки пив; тепер сидiв, мов нiмий, та з дверей не спу­скав очей.

- Що це наш отаман притих? - дивлячись на Чiпку, мо­вить Матня.

Чiпка не чув. Усi глянули на його, зглянулись мiж со­бою, - засмiялись. Чiпка й смiху не чув.

- Чи не набачив лиш чого ласенького, - тягне розмову Лушня. - Вiн у нас падкий на ласощi...

-Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател га­варить пра ефту перепелку, - перебив його москаль Си­дiр, що розпрягав коней з Максимом.

- Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... - обiзвався Пацюк. - Таки, що собi, то собi; а то та­ки й для людей потрудилися...

По хатi розкотився регiт. Максим догадався, з чого смi­я­лись, став i собi тихо реготати.

- Та подякує, подякує хтось не раз i не два менi за неї, - одказав вiн з смiхом.

- Я вже тобi, дядьку, коня он якого достану! - каже Лу­шня.

- Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, - ту­по жартував Сидiр.

Аж ось дверi розчинилися - i, як та ясочка, вскочила Га­ля в хату. Жарти й розмова затихли; усi задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за нiч мов помолод­шало...

Швиденько вона пiдiйшла до столу, вхопила миттю порожнi миски, та, нi на кого не глядя, не накинувши й оком на Чiпку, окрилася за дверима. Вiн сидiв, як сова, ви­трiщивши баньки...

- Спасибi боговi й хазяїнам - за снiдання, а менi - що наївся! - перервав нiмоту Лушня. - Час, братця, додому ру­шати.

- Чого додому? - обiзвався Матня. - Хiба тобi тут пога­но?.. Аби тепло та горiлка, то я хоч на цiлий вiк зостану­ся...

Усi зареготалися й рушили з-за столу.

- А що ж, справдi пора! Ото тiльки: дощ, як затявся... А час!

Устав i Чiпка. Подякували хазяїнам, позакурювали лю­льки та й потягли з двору: однi в одну, другi - в другу руку. Чiпка з своїм товариством пiшов у Пiски.

Одiйшовши вже геть у поле, оглядiвся - кисета нема.

- Стiйте, братця! - кисет забув - Повернув назад, диви­ться - на хвiртцi стоїть Галя й гукає:

- А чий кисет? хто кисета забув?

- Що таке? - обзиваються до неї з другого боку.

- Кисет... - пiднявши кисета вгору, показує вона.

- Кисет? - не наш! - та й пiшли собi. Чiпка побiг пiдтю­п­цем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгув­ала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову за­шморгнула...

- Мiй... мiй... Галочко! - каже стиха Чiпка, добiгаючи до неї.

- У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубив­ся з своїми, думками... Не знаєш, що й дiєш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвiртку.

Глянув Чiпка на кисет... Що за бiс? Тютюну було не бi­льше жменi, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав,