Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Цього разу розглядалися кандидатури десяти претендентів, з яких насамкінець відібрали трьох. Наскільки Валерка міг судити, за результатами тестування у нього були найкращі показники порівняно з усіма іншими. До того ж при співбесіді він дуже сподобався головному енергетику. І врешті-решт комісія відзначила його високі лідерські якості, вміння працювати в екстремальних умовах і технічну грамотність.

Тим не менш остаточне рішення було залишено на розсуд адміністрації. На тому робота комісії завершилася, й вона відбула назад до Москви.

– А з нами як же? – запитав один із трійки «фіналістів» відбору.

– Заповніть по одній невеликій анкетці, з вами зв’яжуться.

Як і всі інші, Валерка написав на стандартному бланку прізвище, ім’я, по батькові, свою київську адресу і домашній телефон (добре, що мама і його «пробити» спромоглася!), після чого на останні гроші придбав автобусний квиток і поїхав додому, подумки святкуючи успіх.

Яким же було його розчарування, коли наприкінці наступного тижня зателефонували з відділу кадрів ЧАЕС і повідомили, що беруть на роботу іншого! Того самого «фіналіста» з остаточної трійки, результати анкетування якого виявилися найгіршими!

– Як таке можливо?! – здивувався Валерка. – З якого це дива?!

– Загалом-то ми не зобов’язані давати пояснень, – повідомив голос зі слухавки, – проте… ви, Валерію Леонідовичу, аж надто амбітні.

– А він?!

– Той, якого ми беремо на роботу?

– Так!

– А він натомість зговірливий. З точки зору психологічної цілісності трудового колективу ця якість цінніша, ніж лідерські амбіції.

– Стривайте, а як же?..

– На все добре, Валерію Леонідовичу. Зичимо подальших успіхів.

Отримати другу поспіль відмову – це була справжня катастрофа… або радше неподобство! Адже і комсомол, і Комуністична партія закликають до підкорення вершин, до проявів трудової доблесті – чому ж тоді на явно призначене йому місце взяли «більш зговірливого», а не цілеспрямованого, наділеного лідерськими амбіціями претендента?! Як це пояснити?

Ця божевільна думка розжареної голкою випікала свідомість, знищувала Валерчину особистість, провокувала депресивний стан. Він продовжував обходити різні підприємства у пошуках роботи, але тепер на співбесідах поводився невпевнено і розсіяно, не міг зосередитися на поставлених запитаннях. І навіть отримавши схвальне рішення, так і не наважувався працевлаштуватись на те чи те підприємство. А все тому, що молодого чоловіка розчаровувала і пригнічувала сама лише думка про тотальну, всеохопну «зрівняйлівку».

Хоча насправді ситуація була іншою. Коли змучені засиллям нероб і п’яниць «кадровики» зустрічали такого позитивного кандидата, як він, то просто не вірили власним очам! Бажаючи виявити у Валерки бодай якісь недоліки, починали закидувати його додатковими запитаннями, що нерідко не стосувалися прямого виконання його майбутніх посадових функцій. Але, на жаль, молодий чоловік цього не розумів. І хвилювався іще дужче.

А все ж таки що йому робити, як вчинити правильно?..

«Тікати, їхати треба з Києва, бігти геть!» – підказувала свідомість.

Як раптом він згадав про купу анкет, набраних на заводі ім. Антонова. Розкрив старий пошарпаний дипломат, де й досі лежали ті папірці… І раптом побачив на них помітку, яку раніше випустив з уваги:

Завод ім. Антонова, Ташкент, УзРСР

Але якщо це так… тоді чом би не пошукати місця на ташкентському авіазаводі, де колись починав його тато?! Батьки зараз живуть у столиці Узбекистану, отож принаймні питання з квартирою не виникатиме… Мабуть, кращого виходу не придумаєш!

Зрозумівши все це, Валерка заповнив усі необхідні анкети, вказавши там київський домашній телефон і адресу, після чого надіслав листа до Ташкента. Якщо говорити відверто, як то кажуть – поклавши руку на серце, то після всіх пережитих перипетій він не надто вірив в успіх. Тим не менш за кілька днів йому зателефонували із заводу і запропонували роботу у відділі головного механіка! Вакансія інженера 2-ї категорії була вільна до кінця квітня, але, як на зло, дістати квиток на літак до Ташкента не вдалося.

Валерка провів цілий день під телефоном, замовляючи міжміські переговори з Узбекистаном на всі номери батьків, які тільки знав, проте всі його потуги поговорити з ними виявилися марними. Довелося надсилати телеграму-блискавку з проханням зв’язатися з ним… Через день пізно ввечері в його подільській квартирі пролунав характерний міжміський дзвінок. Чути було дуже погано, отож крізь тріскотіння поміх він ледь-ледь розібрав мамин голос:

– Тато… В Китаї… В лікарні… Вимушена… Посадка… Все гаразд…

– Чому в лікарні?! – кричав Валерка. – Що сталося?!

Мати щось відповідала, але слів було не розібрати.

– Мамо, я хочу приїхати до вас із татом, а квитків на Ташкент немає! Хтось може допомогти?! Чи ти? Чи тато? Мені квиток потрібен! Квиток на Ташкент! Терміново! Один! Мені!

Валерка прокричав це все декілька разів поспіль, але так і не второпав, почула його мама чи ні… Вночі спав погано: чомусь наснилася йому жахлива пожежа! Палала зруйнована вибухом будівля, палали автівки. Люди кричали від переляку. Пожежні намагалися загасити вогонь із землі – але марно. Тоді пожежу спробували приборкати, піднявши у повітря спеціальні вертольоти. Але полум’я було таке високе і потужне, що один з пожежних вертольотів не впорався з керуванням і гайнув просто у вогняний епіцентр…

Молодий чоловік кілька разів прокидався, дослухався до нічної тиші. Але щойно заплющував очі, як жахливий сон повторювався. Ледь заснув уже на світанку… і невдовзі його розбудив новий міжміський дзвінок! Спросоння Валерка зірвав слухавку надто різко, ледь не скинувши телефон з тумбочки на підлогу.

– Привіт, синку! – це був батько. Чути було так добре, що складалося враження, нібито він розмовляє із сусідньої кімнати. Голос був гучний, рівний і спокійний.

– Тату, привіт!!! – радісно скрикнув Валерка. – Ти де?! У Києві?..

– Ні, синку, я в Жуковському, під Москвою. Мені зробили операцію.

– Тату, що за операція? Як ти почуваєшся?!

– Не перебивай, синку, дай сказати. Квиток для тебе на мамине ім’я заброньований на п’ятницю, двадцять п’яте квітня, на дев’яту двадцять ранку. Квиток на мамине ім’я – не забудь! Платити не треба, але забери сьогодні до обіду. Обов’язково сьогодні до обіду, чуєш?..

– Тату!..

Але тут у навушнику слухавки несподівано залунали короткі гудки: розмова обірвалася…

Квиток Валерка забрав, як і було сказано, до обіду. Попервах касирка довго не могла знайти цю бронь, потім довго охкала й бідкалася через безкоштовну пільгу. Мабуть, очікувала, що молодий чоловік якось їй «віддячить». Однак той робив вигляд, нібито нічого не розуміє. Набурмосившись, касирка нарешті віддала йому жаданий квиток.

У четвер він прибрав квартиру, все, що можна, розсував по шухлядах. Спакував свої речі. Рештки їжі, за винятком пари канапок з докторською ковбасою і чашки кефіру, відніс