Читати книгу - "Її величність кішка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я й гадки не маю, що таке зоопарки чи панди, та й куди він хилить — не збагну.
— Довгенько люди спарюються… правда?
— Кількадесят хвилин… коли ми — декілька секунд.
— Але навіщо?
Тут Наталі кричить — так голосно — аж чути на верхівці щогли.
— От і все. У неї оргазм, — по-знавецькому пояснює сіамець.
— Це трохи розслабить її — вона заслужила. Останнім часом Наталі якась надто напружена. Це й не дивно — після всього пережитого…
— За дев’ять місяців може з’явитися людинча.
— Це надихає. Зроби мені діточок, Піфагоре. Здається, мій перший млинець — нанівець, та це можна виправити.
— Ти про Анджело? Не треба так.
— Він такий вискочень!
— Ми часто кохаємось, але ти ніколи не вагітніла, — скрушно зітхає Піфагор.
— Гадаю, мій організм знав: не пора… Розум контролює тіло, розумієш…
Я бовкнула це здуру, не подумавши, але, гадаю, так воно і є. Щоб завагітніти — треба усунути внутрішні перешкоди. Це один із моїх талантів, розвинутих одночасно з умінням контролювати мозок: я можу впливати на свою фертильність.
Ми рушаємо в нашу каюту. Дорогою минаємо інших пасажирів.
Свині балакають з собаками, розуміючи одне одного просто з інтонації. Бадінтер і Наполеон — нерозлучні друзі. Коти відпочивають. Потомлені люди куняють, дехто грає в карти чи шахи.
Вже в нашому кубельці я зазираю своїми великими зеленими очима в його сині.
— Як щодо одного… експерименту? — запитую я. — Хочеш покохатися, під’єднавши Третє Око?
— Прошу?
Я знаю — він перепитує, щоб вигадати трохи часу на роздуми. Випереджаючи його відповідь, питаю:
— Потрібен дріт. Ти маєш?
— Ні, а ти? Може, зберігся той, що від розмови з Тамерланом?
— Оце вже ні: тікаючи з човна, я думала найперше про свою шкуру та РЕВАЗ, а не про сувенірчики на згадку.
Ми беремося шукати кабель по каютах. В одному з ящиків кокпіту нарешті знаходимо.
Ми повертаємось до нашої кабіни. Піфагорові вдається замкнути двері на засув — щоб нас не турбували. Я запинаю штори.
Ми знаємо — це суто людські звички.
Нарешті ми всідаємось на койку, одне навпроти одного.
— Боїшся? — запитую.
— Скільки я знаю, цього ще ніхто не робив, навіть люди, — обтрушується Піфагор.
— Це ще один доказ нашої вищості. Подвійне з’єднання — це terra incognita духу.
Я вичитала цей вислів в Інтернеті. Знаю: багатий словниковий запас вражає, тож, маю надію, Піфагорові сумніви остаточно розвіялись.
— Ти певна, що ми не наробимо біди?
— Не спробуємо — не дізнаємося.
Він двома лапами знімає кулю, що править йому за приймач і передавач для спілкування з людьми, тоді під’єднує USB-кабель до свого Третього Ока. Я роблю те саме — й мене тут-таки пересмикує. Знаю — це від електричної активності мозку.
— Ти готовий? — дещо збентежено запитую я.
Сіамець ледь помітно здригається.
— Ні, стривай… Якщо це буде… так би мовити… неприємно абощо… я не хотів би, щоб ти думала, нібито…
— Боїшся, що я прочитаю твої найбрудніші думки?
— Е… ні, авжеж ні... — мимрить Піфагор.
Отже, я влучила.
— То налаштуй себе на хороше, гаразд?
Я стаю в позу, щоб прийняти його тіло, тоді душу. Ми зливаємося. У мені здіймається хвиля насолоди, і я заплющую очі.
Спершу — нічого, що б різнилося від звичайних любовних утіх.
Але раптом відбувається щось нове, і годі його описати.
Я вибухаю небувалою насолодою: мені вдвічі, втричі, вдесятеро приємніше, ніж зазвичай. Перед очима мигтять кольорові цятки: утворюючи дивні лінії, вони вибухають у моїй голові феєрверками. Здається, я бачу вогні, у яких згоряє мій мозок: жовті, червоні, помаранчеві, чорні.
Аж тут переді мною постає видіння.
Моя мати. Вона народжує. Шість кошенят, серед них — я. Дивно — я знаю, що це я, дарма що вигляд маю геть інакший. Моя шерсть — сіра, не чорно-біла. Навіть очі — сапфірово-блакитні, хоча тепер їхній колір ближчий до смарагдово-зеленого.
Я була сірим кошеням із блакитними очима!
Я змінилася.
Далі я бачу, як смокчу мамине молоко, бавлюся з братами й сестрами. Б’ю їх лапами, щоб доступитися до найкращої цицьки.
Ще змалечку я була груба егоїстка.
Далі я, вже трохи старша, несу трофей — першу вбиту мишку. Я бачу себе наче збоку. Пихата кішка, яка знає, що буде королевою. Не минає й кількох тижнів — а у мене вже манери лідерки.
Тоді картинки мигтять швидше: я з моєї служницею Наталі в її квартирі, народжую; битва на Лебединому озері, наше облаштування на острові Сіте, моя імпровізація на органі собору Паризької Богоматері, політ на повітряній кулі, перший вибух сміху — коли побачила хвіст сфінкса, перше плавання у річці — попри страх води, Третє Око, світлина Землі з космосу, суд свиней над людством, корида, знайомство з мистецтвом у Дуврі, кривава бійня на замерзлій річці і, нарешті — єднання з Піфагором — душею й тілом.
Усе це — я.
Я відчуваю, що й перед Піфагором пролітає його життя. Маючи змогу прочитати його думки, підглядаю: народження, юність, ми разом — так, як сприймав це він, іноді геть відмінно від мене.
Усе це — він.
Дві лінії життя, аж до цієї миті — коли наші долі єднаються.
Мої вогні сплітаються з його — зеленими, синіми, сірими, чорними, білими — в одне перлово-бузкове полум’я.
Я відчуваю, як тепло, піднявшись спиною з кінчика мого хвоста, вибухає — спершу в матці, тоді — в мозку.
Моє серце — наче світло, що мерехтить дедалі швидше. Наші два серця — б’ються в унісон. Наше світло розгоряється.
Я бачу те, що й він; він бачить те, що я. Я відчуваю його — і знаю, що він відчуває мене.
І я стаю ним, а він — мною.
Разом ми — одна більша істота, що перевершує нас поодинці. Вона має чотири ока, чотири вуха, вісім лап, два носи, два роти, два мозки, два серця, два статевих органи.
Мене охоплює невимовна й незрівнянна насолода — фізична втіха поєднана з духовною.
Я хочу, щоб ця мить тривала вічно.
У моєму запаленому мозку гарячково нуртують думки.
Я обмежена лише своїми уявленнями про себе.
Проте я — не лише така, якою себе уявляю.
Я думаю, що я — Бастет, але я можу бути кимось більшим. Я можу бути Бастет плюс Піфагор.
Я можу бути всіма котами. Я можу бути всіма тваринами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Її величність кішка», після закриття браузера.