Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Її величність кішка 📚 - Українською

Читати книгу - "Її величність кішка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Її величність кішка" автора Бернард Вербер. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83
Перейти на сторінку:
class="p1">Можу з’єднатися з усім живим. Навіть із деревами, планетою, зірками, Всесвітом.

Насправді я значно більша…

Я можу бути всім.

Збагнути це — і є справжня любов.

Сповна усвідомивши цю думку, я кричу — на весь голос, щосили.

Довго й надсадно.

Мене зупиняє лише гупання у двері нашої каюти.

Я розплющую очі. Піфагор — також; ми дивимось одне на одного. Вигляд у нього очманілий.

— Котра година? — запитую я.

Сіамець розсуває штори. Надворі ніч.

— Це було довго.

— І чудово. Тобі як?

— Неймовірно. Навіть не знаю, що сказати. Дякую тобі, Бастет.

— Тобі дякую, Піфагоре.

Уривчастий стукіт у двері гучнішає.

Я витягую USB-кабель. Піфагор, і собі висмикнувши дріт, відчиняє.

На порозі — схвильована Наталі, лепече щось по-людськи. Я вставляю в Третє Око свій приймач-передавач-перекладач.

— Ви всіх побудили. Горлаєте вже хвилин десять. Що сталося? З вами все гаразд?

Мені хочеться поділитися з нею моїм дивовижним відкриттям (Кохання з великої літери «К»), та її обмежений людський мозок навряд чи здатен осягнути це поняття, дарма що вона перша про нього розводилася — то, мовляв, виняткова перевага її виду.

— Тихіше, будь ласка… Ваші розваги не дають спати.

Авжеж, чуже щастя завжди дратує.

Я помалу оговтуюсь після щойно пережитого екстазу.

Затягнувши Наталі в її каюту, я стрибаю на краєчок ілюмінатора — хочу дивитися їй просто в очі.

— Ви мусите віддавати мені належну шану. Здається, часом ви забуваєте, хто я.

Ще зарано наказувати їй мене титулувати, тож я веду далі:

— Я — Бастет, я готую всесвітню революцію, революцію Блаженства. Пора вже вам, людям, зрозуміти: відтепер господарі не ви — а ми. Ваше панування минулося — як минулася доба динозаврів. Можете відпочивати. Тепер слово за нами.

Та чи здатен її куций розум осягнути цю очевидну істину?

— Не переймайтеся, покладіться на мене. Все буде добре. Я про все подбаю, — додаю наостанок.

А про себе думаю:

Я осягнула Гумор, Мистецтво і Любов. Тепер дорогою Блаженства поведу вас я.

76. Ієрархія вовчої зграї

Першими у вовчій зграї йдуть старі та хворі — саме вони визначають швидкість руху групи.

Одразу за ними — декілька сильних вовків: вони захищають зграю від ворогів та полюють на здобич.

Їм допомагають п’ятеро слабших, що рухаються по центру. Останній у колоні — ватажок. Йдучи позаду, він пильнує порядку. Отже, слабкі — попереду, сильні — позаду, ватажок — як наглядач — замикає ходу.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

77. Земля обітована

Моя матуся завжди казала: «Якщо довго і пильно дивитися, то навіть найнудніша вистава виявиться цікавою».

Я дивлюсь на море і думаю, що завдяки цій пригоді краще пізнала себе, відкрила в собі приховані таланти. Від роздумів я поринаю в такий стан, що, певно, всі на кораблі помітили мою дивакувату поведінку.

Після єднання з Піфагором усі здаються мені милими, навіть до Анджело (цього бешкетника, що не проґавить нагоди мені допекти) я відчуваю ніжність.

А згодом магія кудись щезає. Щораз більше я стаю схожа на «себе колишню». Мені всі осоружні, на душі мулько через пацючу навалу, а Анджело дратує самим лише своїм виглядом.

Одначе повне єднання з Піфагором не повторилось. Надто вже було добре. Часто таке виробляти не можна: гадаю, досить одного разу на рік.

Я це зробила: знайшла ще одну стежку на шляху до самопізнання; тепер я розумію — це можливо, але втрачати голову не варто — і без того забагато клопоту.

Така вже халепа: довго шукаємо щастя, а як знаходимо — не знаємо, як втримати.

І навіть пристрасне кохання Наталі й Романа перейшло в рутину. Я більше не відчуваю між ними тієї електричної напруги, яка була, коли вони жили мріями про єднання. Мабуть, тому люди так розтягують прелюдії: знають, що стосунки охолонуть.

Подумки вертаюся до Піфагора. Тепер я розумію, звідки моя стриманість.

Коли по-справжньому кохаєш — повсякчас боїшся втратити.

Та втрачати голову не можна. І прихилятися до цього кота я не мушу. Піфагор — лише самець, нічим не кращий за інших.

Кохання треба остерігатися.

Я стріпуюся, вилизуюся, тюпаю на корму до моєї служниці, позіхаю, потягуюся й нарешті запитую:

— Скільки ми вже пливемо?

— Тридцять п’ять днів.

— І коли прибудемо?

— Не знаю.

— Я не хочу, щоб моя історія розвіялась за вітром, — нявчу я. — Тож розповім її котам на кораблі. Хай запишуть, коли зможуть.

Здається, Наталі не надто зацікавили мої слова, та я не відступаю:

— А як ні — я хотіла б диктувати мемуари вам. Я буду говорити з вами так, як із молодими котами; ви це запишете на диктофон, розшифруєте запис і зробите книжку. Я вже маю ідею для назви: «Завтра будуть коти».

Наталі супить брови.

— Я хочу, щоб ви були моєю офіційною редакторкою.

Вона запалює цигарку та спокійно курить. Здається, вона й досі не сприймає мене серйозно. Здуріти можна — яке упереджене ставлення! Попри все разом пережите, ми для людей і досі домашні тваринки.

— Ця книга стане Біблією для котячої цивілізації, — наполягаю я.

Глузливо стенувши плечима, вона ласкаво мене гладить. Ніби нічогісінько не втямила. Та справа не в перекладі — просто вона мислить інакше.

Вона досі має себе за головну.

Аж тут мою увагу привертає дещо дивне: високо в небі з хриплим криком ширяє мартин. Наталі також зауважує птаха.

Б’є на сполох корабельний дзвін. Ми кидаємося вузькими коридорами до носа вітрильника. Усі насторожі: Анджело посіпує хвостом, Есмеральда недовірливо похитує головою, Піфагор нервово чухає за правим вухом, Шампольйон високо здіймає білого чубчика, Наталі пильно вивчає горизонт у бінокль. Раптом люди починають верещати.

— Це Нью-Йорк? — запитую я.

— Так. Я бачу перші хмарочоси. Ми на місці, — з полегкістю відповідає Наталі.

— Будь ласка, дайте мені бінокль, служнице.

Я припадаю до окулярів. Переді мною сірим лісом прямокутників вигулькують гостроверхі будівлі. Наш вітрильник повним ходом мчить до берега, що набуває дедалі чіткіших обрисів. Не відриваючи від бінокля очей, я поволі кручу головою, щоб добряче усе роздивитися.

— Там — статуя Свободи, — скеровує Наталі мій бінокль.

Я впізнаю статую жінки — у тозі, з факелом у піднятій руці — таку саму, як на Лебединому острові. Єдина відмінність — ця десь удесятеро більша.

Аж тут мою увагу привертають брунатні плями на простягнутій в небо руці. Мене пересмикує. Придивляюся.

На іржу це не схоже.

— Збільшіть зображення, служнице.

Наталі налаштовує зум. Побачене змушує мене здригнутися від огиди.

— Ще трошки, будь ласка.

1 ... 82 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Її величність кішка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Її величність кішка"