Читати книгу - "Трилогія смерті"

Ішов я не хідниками, а моріжками, радесенький, що маю такого друга, як оце Рой, котрий знає про мої давні мрії-сни, ото й запросив їх побачити.

Минув три білі будиночки, де 1931-го мешкали мої друзі, звернув за ріг і закляк приголомшений.

Старенький «бюїк» мого тата стояв припаркований серед пилюги, чекаючи 1933-го року, аби податися на захід. Стояв він собі, спокійнісінько ржавіючи, із пощербленими фарами, облупленим капотом, із радіатором, запакованим, ніби щільниками, міллю, яка туди впіймалася, та жовто-блакитними крильцями метеликів… словом, мозаїкою бозна-скількох сплилих літ.

Я нахилився і тремтливою рукою погладив колючий ворс подушечок заднього сидіння, де ми з братом штурхалися ліктями й горлали один на одного під час наших мандрів через Міссурі, та Канзас, та Оклахому, та…

Та ні, це не татова автівка. Але ж таки його!

Тоді я насмілився підвести погляд угору — аби уздріти дев’яте найбільше чудо світу:

Будиночок моїх бабусі й дідуся, з його ґанком і гойдалкою на тім ґанку, й геранями в рожевих горщиках на поруччі, а скрізь надовкола — папороті, немов зелені водограйчики-поливайчики, і привільний моріжок простелився хутром зеленого кота, а конюшина й кульбаби так щедро його всіяли, що мені закортіло геть поскидати черевики та й помчати по тому клятющому килимкові босоніж! А ще…

Оте-о високе куполовікно, де мені чудово спалося, аби, прокинувшись, охопити поглядом і зелений край, і весь зелений світ.

А на гойдалці літнього ґанку розлігся, тихо пропливаючи то вперед, то назад і згорнувши руки з тими довжелезними пальцями на животі, мій найдорожчий друг…

Рой Гольдстром.

Тихо ковзав він отак уперед-назад, загублений, достоту, як і я, посеред котрогось давнього-прадавнього літа.

Ось Рой укмітив мене й звів свої довгі журавлині руки, а тоді розвів їх на боки, вказуючи і на моріжок, і на дерева, й на самого себе, й на мене.

— О Боже мій милий! — вигукнув він. — Невже ж ми з тобою аж отакі щасливі?

7

Рой Гольдстром від дванадцяти своїх рочків конструював динозаврів. Динозаври, перебуваючи на восьмиміліметровій плівці, ганялись за татом Роя довкола подвір’я і з’їдали його. Згодом, коли Роєві стукнуло двадцять, він пересадив своїх гавриків-динозавриків до невеликих нічних студій і заходився штампувати дешевенькі фільмики про загублені світи, чим і зажив слави. Динозаври ущерть заповнили його життя, аж усі друзі стурбувались і спробували підшукати для нього милу дівчину, яка б мирилася з тими Звірюками. Але ті їхні пошуки тривають і по сьогодні.

Сходячи східцями на ґанок, я пригадував один особливий вечір, коли Рой запросив мене на виставу «Зіґфріда» до Шрайн-Аудиторіуму. «А хто це співає?» — запитав я. «Та до дідька тих співаків! — закричав Рой. — Ми прийшли на Дракона!» Що ж, музика-співи були на висоті. Ну, а Дракон? Зжери тенора! При погашеному світлі…

Місця наші були так високо від дійства — о Боже! — що я спромігся розгледіти лише ліву ніздрю дракона Фафнера! А Рой бачив тільки великі викиди драконячого вогню з димом, які виривалися з невидимого носа тварюки і мали на смерть спалити Зіґфріда.

— Прокляття! — просичав Рой.

Бо загинув саме Фафнер: чарівний меч глибоко увігнався йому в серце. Зіґфрід ревнув свій клич звитяги. Рой зірвався на рівні ноги, кленучи виставу, й вискочив із зали.

Я знайшов його у фойє.

— І то дракон? Грізний Фафнер? Господи Ісусе! Ти це бачив?!

Коли ми вихопилися в ніч, Зіґфрід усе ще верещав про життя, любов і різанину.

— І що — лишилася там публіка? Та самі тобі виплодки! — бушував Рой. — Ще дві години проскніти в тій пастці, де немає Фафнера! І ось він тут, на гойдалці, поколихується тихо-мирно на парадному ґанку, загублений у часі, але таки принесений крізь роки сюди, назад.

— Егей! — щасливо гукнув він. — А що я тобі казав? Будиночок моїх дідуся-бабусі!

— Ні, моїх!

— І твоїх, і моїх!

Рой засміявся, щирим-щасливим сміхом, і простяг мені великий товстий примірник роману «Додому немає вороття».

— Він таки помилився, — тихо мовив Рой.

— Авжеж, — підтакнув я. — О Боже, ми знову вдома!

І затнувся. Бо ж якраз за оцими луками знімальних павільйонів я розгледів той самий високий мур, що розділяв цвинтар і кіностудію.

І той привид — тіло чоловіка на драбині — був там, але я ще не був готовий сказати це другові. Натомість я мовив:

— А як посуваються твої справи з тією Звірюкою? Ти вже знайшов її?

— Тю! Ти скажи, де твоя Тварюка?

Оце такі балачки точилися між нами вже не перший та й не другий день. Мене із Роєм запросили конструювати й копіювати звірів, скидати метеори з відкритого космосу й вичакловувати кровожерливих гуманоїдів із темних лагун, і щоб із пащек їхніх, тих десятицентових ікол, скрапувала клішована смола.

Спершу найняли для цієї справи Роя як технологічно просунутого. Його птеродактилі по-справжньому ширяли в допотопних небесах. А його бронтозаври були горами, що йшли на прощу до Магомета.

А тоді хтось прочитав штук двадцять чи й тридцять моїх «Моторошних бувальщин» — оповідок, які я писав від дванадцяти років, а від двадцяти одного продавав дешевим та охочим до сенсацій журналам. І той хтось найняв мене «настрочити драму» для Роєвих тварюк, від чого я геть сп’янів, мов від надміру кисню, бо ж досі я що тільки не робив: і підплачував, і втирався усіляко в тисяч дев’ять кінострічок, та все ждав-чекав, коли ж то хто-небудь смальне зі стартового пістолета, аби я ошалілим зайцем ускочив до бодай якогось фільму.

— Мені потрібне щось таке, чого ніхто ще досі не бачив! — заявив мені Менні Ляйбер того першого дня. — У трьох вимірах ми бахкаємо чимось у бабцю Землю. Якийсь метеор падає…

— …зовсім близенько від гігантського Аризонського кратера, — підхопив я. — А той кратер там уже мільйон років. Що за привабливе місце, аби туди влучив новий метеор чи астероїд і…

— …і з нього вискакує наша нова жахалка! — вигукнув Менні.

— А ми бачимо це насправді? — засумнівався я.

— Ти що таке верзеш? Ми мусимо це побачити!

— Авжеж — але гляньте на такий фільм, як «Чоловік-леопард»! Там жах виходить із