Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

року, і цей 1943 рік раніше був для нього тою відміткою, котра позначила початок його світу, але тепер цей світ став іще старшим, і тому Фергюсону було приємно думати, що між його матір’ю та вітчимом вже існував накопичений запас минулого, що вона не виходила заміж наосліп і навмання, чого Фергюсон завжди дуже боявся, боявся, що його матері замакітрить голову якийсь велемовний нікчемний клоун, а потім вона одного ранку прокинеться й збагне, що скоїла найбільшу помилку в житті. Натомість Шнайдерман справляв враження чоловіка солідного, гідного довіри. Він був одружений вісімнадцять років, мав двох дітей, але якось йому зателефонували з поліції округу Датчесс і викликали до моргу для упізнання трупа жінки, яка загинула в автокатастрофі. Загибла жінка виявилася його дружиною, і опісля він прожив майже чотири роки вдівцем – приблизно стільки ж, скільки прожила вдовою матір Фергюсона після загибелі його батька. В 1959 році його дід та бабуся були іще живі, і весілля гуляли в їхній квартирі на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, де малий Фергюсон виступив у ролі дружки жениха. Серед гостей були його нові зведені сестри – двадцятиоднорічна Маргарет і дев’ятнадцятирічна Елла, обидві – студентки коледжу, старезний Емануїл Шнайдерман, лайливий тип, якого Фергюсон вже зустрічав разів зо три і якого ні за що не збирався визнавати своїм дідом, навіть після того, як помер його рідний дід, а іще серед гостей були брат Гілберта, Даніель, його своячка Ліз, його шістнадцятирічний племінник Джим і дванадцятирічна племінниця Емі (рукаста й ногаста дівчина з ортодонтичною скобою на зубах та цятками прищів на лобі), а також Пол Сандлер, колишній дядько Фергюсона, який залишився куратором її матері попри своє розлучення з Мілдред, редактор її перших двох альбомів – повно розмірного «Єврейського весілля» та нещодавно опублікованих «Крутих хлопців» – дев’яносто чорно-білих портретів членів пуерто-ріканських вуличних банд та їхніх подруг, але самої тітки Мілдред на весіллі не було, вона написала, що надто зайнята своїми курсами в Стенфорді й тому приїхати не зможе, і Фергюсон, бачачи, як його колишній дядько Пол поглядає на його матір, подумав, а чи не був він одним з претендентів на материну руку, але програв Гілу Шнайдерману, і чи не означало це, що його розрив з тіткою Мілдред мав якийсь стосунок до запізнілого усвідомлення, що він закохався не в ту сестру? Важко сказати, але, можливо, саме цим пояснювався той факт, що того дня тітка Мілдред була в Каліфорнії, а не в Нью-Йорку, можливо, саме цим пояснювалося те, що вона припинила стосунки з матір’ю Фергюсона, бо ніхто й слова не мовив про її відсутність на весіллі, принаймні, в межах досяжності Фергюсонового слуху, а через те, що він не наважився спитати свого колишнього дядька Пола та його батьків – чому ніхто нічого не сказав про причини відсутності тітки Мілдред, то запитання, які накопичилися того дня в його голові так і лишилися без відповіді. Що ж, іще одна історія, яка ніколи не буде розказана, сказав Фергюсон сам собі, а потім видобув зі своєї кишені перстень і подав його огрядному чоловіку з високим чолом та великими вухами, якому судилося стати його вітчимом.

Матір назвала це новим початком, і на початку того початку було багато речей, до яких довелося звикати, – ціла купа речей великих, і ціла купа речей маленьких, котрі раптово і назавжди змінили його життя, починаючи з того великого факту, що їхня домівка складатиметься тепер з трьох людей, а не двох, і необхідності змиритися з тою тої новацією, що ота третя особа кожну ніч проводила в материному ліжку, чоловік зростом п’ять футів десятеро дюймів, з волохатими грудьми, який походжав вранці у своїх старомодних боксерських шортах і гучно мочився в унітаз, чоловік, який обнімав матір кожного разу, коли вона кидала на нього свій погляд, то був новий тип вияву чоловічого єства, з яким довелося уживатися Фергюсону – широкоплечий, але не атлетичний, по-старомодному відсторонено-елегантний, в товстому твідовому костюмі з жилеткою, в міцних черевиках, з дещо задовгим волоссям, трохи замкнений, несхильний до жартів та легких теревенів, вранці – чай замість кави, шнапс, коньяк, вечірня сигара, солідний та незворушний німецький підхід до самого процесу життя з епізодичними нападами невдоволення й буркотливості (котрі, ясна річ, передалися у спадок від батька), але загалом добросердий, часто аж надміру добросердий, вітчим, який ніколи не виказав ані найменшої амбіції замінити собою батька, і який радів, коли до нього зверталися не татку, а Гіл. Перші півроку вони жили утрьох в квартирі у Західній частині Центрального парку, але потім перебралися до більшого помешкання в проїзді Ріверсайд-Драйв між Вісімдесят восьмою та Вісімдесят дев’ятою вулицями. В тому помешканні була четверта спальня, яку перетворили на кабінет для Гіла, і Фергюсон вітав цю переміну, бо тепер він жив ближче до своєї школи і міг поспати вранці трохи довше, і хоча він і скучав за їхньою колишньою квартирою з її видом на Центральний парк з третього поверху, тепер у нього була змога роздивлятися з висоти сьомого поверху ріку Гудзон, що виявилося більш цікавим та надихаючим завдяки нескінченній процесії човнів та кораблів, які сновигали туди-сюди по воді, а по той бік води був суходіл – Нью-Джерсі, і кожного разу, коли Фергюсон дивився туди, йому пригадувалося його колишнє життя, і він намагався згадати себе малим хлопцем, але той час вже відсунувся від нього дуже далеко, і його майже не було видно.

Шнайдерман працював головним музичним критиком в газеті «Нью-Йорк Геральд Триб’юн», і ця відповідальна посада змушувала його більшість вечорів проводити не вдома, а на концертах, сольних виступах поетів, та оперних виставах, після чого йому доводилося похапцем, щоби встигнути здати матеріал для ранкового випуску, друкувати рецензії й доставляти їх того ж самого вечора редактору мистецького відділу газети, і це видавалися Фергюсону завданням майже нездійсненним – протягом двох годин впорядкувати свої враження від щойно побаченого й почутого і викласти їх у зрозумілому й зв’язному вигляді, але Шнайдерман був мастак працювати в стресових обставинах – здебільшого він закінчував свої статті, жодного разу не відірвавши рук від друкарської машинки, а коли Фергюсон спитав, як йому вдається так швидко вигадувати слова, він відповів своєму прийомному сину таким чином: «Розумієш, Арчі, я – доволі лінивий чолов’яга, і якщо на мене не тисне кінцевий термін здачі матеріалу, то мені ніколи б не вдалося що-небудь довести до кінця, і Фергюсон був вражений здатністю свого вітчима отак іронізувати над самим собою, оскільки було ясно, що цей чоловік був яким