Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Шнайдерману було що розповісти, на відміну від Фергюсонового батька, який лише зрідка розповідав історії, хіба що оті притягнуті за вуха вигадки про те, як він шукав золото в Андах або полював слонів у Африці, але розповіді вітчима були правдивими історіями, і в міру того, як період призвичаювання один до одного повільно перетворився на подобу рутинного щоденного життя, Фергюсон став почуватися достатньо комфортно, щоби попрохати чоловіка своєї матері розповісти йому про своє минуле, бо розум Фергюсона вже не був розумом чисто дитячим, і йому подобалося слухати про те, як вітчим зростав у Берліні, слухати людину, яка провела в тому далекому місті перші сім років свого життя, бо те місто в уяві Фергюсона було, в першу чергу й головним чином, столицею жахливого гітлерівського пекла, найстрашнішим містом на всій землі, але на той час це було іще не так, пояснив йому Шнайдерман, не для тих, хто виїхав звідти в 1921 році, і навіть попри те, що його життя почалося щойно після спалаху Першої світової війни, яку колись називали Великою Війною, вітчим не пам’ятав про неї нічого, увесь цей катаклізм так і залишився для нього великою білою плямою, і першою подією його життя, яку він міг пригадати більш-менш чітко, був момент, коли вони сиділи за кухонним столом в родинній квартирі у Шарлоттенбурзі; перед ним лежав шматочок хліба і він намазував на нього ложечкою варення з чорної смородини, дивлячись на свого маленького братика Даніеля в його високому стільчику. Братику було тоді шість чи вісім місяців, і це означало, що війна мала ось-ось скінчитися або вже скінчилася, а ця сценка чітко закарбувалася в його пам’яті, мабуть, тому, що Даніель виблював масу молока, що згорнулося, собі на нагрудник, але не помітив цього і радісно лупцював рученятами по столу, а Шнайдерман дивувався тому факту, що люди можуть бути такими безмозкими й невмілими, що здатні заблювати самих себе й не помітити цього. Гітлера тоді іще не було, але час був тривожний, зерна майбутньої катастрофи були посіяні у Версалі, в Берліні спалахнули збройні сутички, коли розпочалося повстання спартаківців, але воно було швидко придушене, після чого заарештували Карла Лібкнехта й Розу Люксембург, чиї трупи пізніше виявили в каналі Ландвер, вже не кажучи про громадянську війну в Росії, червоні проти білих, більшовики проти всього світу, а через те, що Росія розташована недалеко від Німеччини, потік втікачів та емігрантів хлинув до Берліну, до нестабільного хиткого Берліну, столиці так само хиткої й обірваної Веймарської республіки, де вартість буханки хліба підскочила до двадцяти мільйонів марок. Шнайдерману було важливо дати хлопцю цей урок початкової історії, щоби він зрозумів, чому родина Шнайдерманів виїхала до Америки, чому батько вітчима дійшов висновку, що Германія стала безперспективною країною, країною-тупиком, з якої треба було вибиратися якомога швидше. І вони вибралися звідти якраз вчасно, оскільки Америка зупинила прийом іммігрантів в 1924 році, надовго зачинивши свої ворота, але тоді надворі був іще 1921 рік, кінець літа, Шнайдерману невдовзі мало виповнитися сім, його брату був рік і один місяць, тож вони виїхали зі своїми батьками та цілою валізою книжок німецькою мовою, відпливши з Гамбурга на пароплаві під назвою «Індійський рейс», чиїм кінцевим пунктом призначення був пагорбистий район Вашингтон-Хайтс, принаймні, так припускав Шнайдерман, але в той час його англійська була слабенькою, фактично, майже ніякою, а що міг знати семирічний хлопець окрім того, що розповіли йому батьки? Мова виявилася найважчим бар’єром, сказав Фергюсону вітчим, важко було розмовляти англійською без німецького акценту, котрий виокремлював його як іноземця і призводив до глузування й частих стусанів від хлопців у школі, бо він був не просто іноземцем, а німцем – найнижчим, як вважалося в той час після війни, та найогиднішим видом людських істот, нікчемним фріцем, гансом, бошем та гуном – вибирайте прізвисько, яке вам найбільше до вподоби – і навіть після того, як англійська стала йому майже як рідна, навіть після того, як його словниковий запас розширився настільки, що він став розуміти тонкі нюанси англійського синтаксису й граматики, Шнайдерман все одно продовжував отримувати на горіхи за свій акцент. «Мі поїтемо плафати флітку, йа, Арчі?», вимовив Шнайдерман, демонструючи Фергюсону, як той акцент звучить, а через те, що вітчим рідко намагався жартувати, Фергюсон по праву оцінив цю невеличку потугу на гумор, яка дійсно вийшла досить кумедною, і розсміявся, а через мить вони сміялися вже удвох.

«А найцікавішим є те», продовжив Шнайдерман, «що німецька мова, можливо, врятувала моє життя».

Коли Фергюсон попрохав його пояснити, чому, вітчим заговорив про війну, про своє намагання після Перл-Харбору потрапити до армії, щоби повернутися до Європи й убивати нацистів, але через те, що він був старшим за інших хлопців, а також через те, що він закінчив коледж і вільно говорив німецькою та французькою, його послали не до бойового підрозділу, а до розвідувального. Тобто на передову він не потрапив. І завдяки цьому ані куля, ані бомба не змогла дочасно відправити його на той світ. Звісно, Фергюсону страшенно кортіло дізнатися, що його вітчим робив в отому розвідувальному підрозділі, але Шнайдерман, як і більшість чоловіків, котрі повернулися додому з війни, не виявляв бажання про це говорити. І він просто відповів, що йому доводилося допитувати німецьких полонених та нацистських чиновників – отут йому й пригодилася його німецька. Коли ж Фергюсон попрохав його розповісти про це докладніше, Шнайдерман посміхнувся, поплескав свого прийомного сина по плечу і мовив: «Якось іншим разом, Арчі».

Якщо й була якась вада в новому життєвому розклáді, то стосувалася вона того факту, що Шнайдерман не цікавився спортом – ані бейсболом, ані футболом, ані баскетболом, ані тенісом, ані боулінгом, ані бадмінтоном. Він не лише не грав у жоден з цих видів спорту, він навіть ніколи не переглядав спортивні сторінки в газетах, а це означало, що його абсолютно не хвилювали злети та падіння місцевих професійних команд, не кажучи вже про команди середніх шкіл та коледжів, йому було байдуже до спортивних досягнень спринтерів, товкачів ядра, стрибунів у висоту, стрибунів у довжину, бігунів на довгі дистанції, гравців у гольф, лижників, гравців у боулінг, і тенісистів в усьому світі. Одна з причин, чому Фергюсон був не проти, щоби його матір знову одружилася, полягала в тім, що він чомусь сподівався, що її другий чоловік неодмінно буде спортсменом, оскільки сама вона дуже любила теніс, плавання, пінг-понг і навіть боулінг, і йому кортіло, щоби в помешканні якомога швидше опинився