Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

дорослий чоловік, з яким би він міг зайнятися тим чи іншим видом спорту – елементами бейсболу, футболу чи баскетболу, тенісом (хоча б якимось з перелічених), а якщо цей гіпотетичний вітчим не виявиться спортсменом, то, цілком можливо, він міг виявитися палким прихильником щонайменше одного з видів спорту, оскільки це було характерним для більшості чоловіків, наприклад. Для його діда, який цікавився бейсболом, і коли вони не говорили про Лорела й Гарді, з’ясовуючи, які фільми є кращими – короткометражні чи повнометражні, то більшість їхніх розмов зосереджувалася на сильних та слабких сторонах Мантла, Снайдера та Мейса, розбору таланту Елвіна Дарка лупити по м’ячу правіше від центру, коли відбувається швидка заміна позиції гравця, у спорах, у кого рука сильніша – у Фурільо чи у Клементе, або чи є якась правда в історії про те, що Йогі Берра тримає бритву у себе в щитку на гомілці тримає бритву, щоб чиркати нею по м’ячу перед тим, як його кине назад Вайті Форду.

З шести до десяти років Фергюсон ходив щороку з дідом щонайменше на три матчі, їх щорічне турне по стадіонах Нью-Йорка: «Поло Граундс» в Манхеттені, «Стадіон Янкі» в Бронксі та «Еббетс-Фильд» в Брукліні, де вони разом бачили одну гру Чемпіонату США в 1955-му, але три походи були мінімумом, і після того, як у Фергюсона загинув батько, а «Доджери» і «Гіганти» поїхали з міста, загальна сума в сезон зазвичай становила шість або сім поїздок на «Стадіон Янкі», в «будинок, який побудував Рут»[8], і Фергюсону страшенно подобалися ці походи липневими та серпневими сонячними днями до бездоганно підстриженого зеленого поля з рівненьким коричневим грунтом по краях – такий собі англійський парк посеред великого кам’яного міста, пасторальний рай посеред хрипких вигуків та посвистів з натовпу, тридцять тисяч голосів засуджуюче або захоплено гукають в унісон – який неповторний звук! І впродовж усього дійства його дідо ретельно записував рахунок коротким огризком олівця, намагаючись наперед спрогнозувати хід гри у відповідності до якихось таємничих – і безглуздих «закономірностей», відомих лише йому одному. На всі ці ігри Фергюсон ходив зі своїм дивакуватим і незбагненним дідом, котрий в найспекотніші дні захищав свою лису голову від сонця, накриваючи її білою хусткою, бо «для капелюхів було надто жарко», а тепер, коли його не стало, Фергюсон збагнув, що його не зможе замінити ніхто, тим паче Шнайдерман, який, напевне, був єдиним мешканцем в усьому Нью-Йорку, чиє серце навіть не здригнулося, коли Доджери та Гіганти перебралися до Каліфорнії після сезону 1957 року.

Отже, для Фергюсона стало великим розчаруванням те, що його матір пов’язала своє життя з чоловіком, нечутливим до захоплюючого драматизму спортивних змагань, але, при всім тім, зворотне, без сумніву, також мало місце, бо неспроможність Фергюсона грати на музичних інструментах стала неприємною несподіванкою для його вітчима, який вправно грав на фортепіано та скрипці, може, і не найвищому професійному рівні, але для ненавченого Фергюсонового слуху його інтерпретації творів Баха, Моцарта, Бетховена й Шуберта були справжнісінькими шедеврами бездоганності й краси, не гіршими за те, що він чув на сотнях довгограючих платівок, які привіз с собою Шнайдерман до квартири в Центральному парку. Не можна сказати, що Фергюсон не старався, але його натужні спроби опанувати основи мистецтва гри на фортепіано завершилися повним провалом, принаймні за словами його вчительки, кучерявої міс Маггерідж, яка, мабуть, підробляла відьмою тоді, коли не займалася тортурами маленьких дітлахів, змушених вчитися грі на фортепіано. Після дев’яти місяців навчань, коли Фергюсон був у першому класі, вчителька повідомила матері, що її сину «слон на вухо наступив, і у нього руки не з того міста виросли», і в результаті матір дійшла висновку, що віддала його вчитися музикуванню надто рано (забувши при цьому, що Моцарт у віці шести-семи років уже симфонії писав!), тому коли вона запропонувала своєму піаністу-невдасі взяти перерву на один рік, а потім розпочати все заново з іншою вчителькою, Фергюсон з полегшенням зітхнув, зрадівши, що йому більше ніколи не доведеться бачити оту страшну міс Маггерідж. Але отой рік перерви став роком Нью-аркської пожежі, а коли вони перебралися до Нью-Йорку, і після перехідного періоду малий пішов до Гіл’ярду, його матір іще перебувала в сум’ятті, тому про фортепіано благополучно забули.

Отже, Шнайдерман розчарував Фергюсона, а Фергюсон – Шнайдермана, але оскільки жоден з них не сказав про це другому, вони обидва залишилися в невіданні про розчарування супротивної сторони. Насамкінець, коли Фергюсон став починаючим форвардом в баскетбольній команді першого курсу, Шнайдерман почав проявляти певний інтерес до спорту, принаймні настільки, що сходив на кілька ігор разом з Фергюсоновою матір’ю, де підбадьорював свого пасинка з трибуни, але Фергюсон у відповідь так і не навчився грати на жодному музичному інструменті. Загалом можна з впевненістю сказати, що Фергюсон отримав більше зиску з музичних вподобань свого вітчима, аніж Шнайдерман отримав з таланту свого пасинка цілити м’ячем у кошик та не давати супернику грати на підборах м’яча під щитом. В дванадцять з половиною років Фергюсон не знав про музику нічого, окрім рок-н-ролу, котрий він беззаперечно обожнював разом з усіма своїми приятелями. Його голова була напхана текстами та мелодіями Чака Беррі, Баді Голлі, Дела Шеннона, Фетса Доміно та десятків інших поп-виконавців, але в царині класичної музики він був невігласом, вже не кажучи про джаз, блюз та фолк-музику, про які він теж не знав анічогісінько – за винятком, хіба що, кількох комічних балад у виконанні тріо «Кінгстон», які перебували тоді на пікові своєї популярності. Але з появою Шнайдермана все це змінилося. Для хлопця, який до того побував лише на двох концертах у своєму житті (виконання «Мессії» Генделя в залі Карнегі-хол, куди він ходів з дядьком Полом та тіткою Мілдред, та ранкова вистава «Петя і вовк», яку він дивився з учнями молодших класів під час першого місяця навчання в Гіл’ярді), для хлопця, який не мав жодної платівки з класичною музикою, чия матір не мала жодної платівки з будь-якою музикою взагалі і слухала всіляку старовину у виконанні великих оркестрів по радіо, для хлопця, який анічогісінько не знав про струнні квартети, симфонії та кантати, лишень почути, як його вітчим грає на скрипці чи фортепіано було справжнім одкровенням, а наступним одкровенням стала можливість слухати колекцію платівок вітчима і відкрити для себе той факт, що музика здатна реально змінити конфігурацію атомів у людському мозку, а окрім прослуховування цих платівок в квартирах у Центральному парку та на Ріверсайд-драйв, були іще екскурсії з матір’ю та Шнайдерманом до залів Карнегі-хол,