Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Дорога диліжансом до Ґеної забирає добрих два місяці, — сказав він, дивлячись у вікно на Палац за морем дахів. — Хоча, гадаю, він зуміє й трішки швидше. Семаграма йде кілька годин. Що в цій ситуації вас лякає? 

— То в яку ж гру він грає? — спитав Зеленм’яс.  

Решта членів ради директорів зі стурбованим виглядом сиділи за столом. 

— Не знаю, — відказав Злотний. — Яка різниця. 

— Але на його боці боги, Хаббаре, — зауважив Мускат. 

— Поговорімо про це докладніше, гаразд? — запропонував Злотний. — Нікому в цій історії нічого не видається дивним? Зазвичай боги не влаштовують благодійних акцій, чи не так? Особливо з роздачею матеріальних цінностей. Ні, в наш час боги обмежуються такими речами, як благодать, смирення, стійкість та внутрішня сила. Тим, чого неможливо побачити. Тим, що не має ринкової вартості. Богів цікавить не фінплан, а фіміам, ха-ха. 

Дехто з членів ради відреагував нерозуміючими поглядами. 

— Не зовсім розумію, старий, — сказав нарешті Крадько. 

— Не фінплан, а фіміам, — повторив Злотний. Він махнув рукою. — Не переймайтеся, на папері це матиме кращий вигляд. Словом, небесний дар панові Губперуку виявився великою скринею з монетами, частина яких лежала в чомусь, на диво схожому на банківські мішки, і всі ці монети були сучасного карбування. Це не здається вам дивним? 

— Так, але навіть верховні жерці говорять, що він... 

— Губперук — актор, — відрубав Злотний. — Думаєте, боги перенесуть його поштовий диліжанс повітрям? Справді? Це трюк, розумієте ви чи ні? Черговий спосіб потрапити на першу шпальту, та й усе. Неважко здогадатися. Він не має жодного плану, крім як зазнати героїчної поразки. Ніхто ж не чекає, що він і справді виграє, так? 

— Я чув, на нього масово роблять ставки. 

— Людям подобається бути обдуреними, якщо це обіцяє хоч якусь розвагу, — сказав Злотний. — Може, знаєте хорошого букмекера? Я теж зроблю маленьку ставку. П’ять тисяч доларів піде? 

Це викликало нервові смішки, і Злотний натиснув ще трохи. 

— Панове, будьте логічні. На допомогу нашому Поштмейстерові ніякі боги не прийдуть. Як і чарівники. Вони не дуже щедрі на магію, й ми дуже швидко дізнаємося, якщо він спробує нею скористатися. Ні, він просто шукає популярності, от і все. Що, звісно, не означає, — він підморгнув, — що ми не повинні подбати про, так би мовити, двохсотвідсоткові гарантії. 

Усі підбадьорилися ще більше. Це були саме ті слова, які вони бажали би почути. 

— Врешті-решт у горах трапляються нещасні випадки, — сказав Зеленм’яс. 

— Гадаю, це саме той випадок, — погодився Злотний. — Втім, я в цьому контексті говорив про «Великий шлях». Тому я й попросив пана Поні окреслити деякі процедури. Пане Поні?  

Інженер засовався на стільці. Він мав важку ніч. 

— Прошу занести до протоколу, панове, що я наполягав на шестигодинній зупинці семафорів перед початком події, — сказав він. 

— Саме так, а зараз стане відомо, що я назвав це абсолютно неприйнятним, — сказав Злотний. — По-перше, тому що це невиправдана втрата доходу, а по-друге, тому що відмова від передачі сигналів стане вкрай неправильним сигналом.  

— Тоді ми зачинимося за годину до події й проведемо зачистку, — сказав пан Поні. — Кожна задіяна вежа надішле на Курган повідомлення про готовність, зачинить усі двері й чекатиме. Нікому не можна буде ні зайти, ні вийти. Ми налаштуємо вежі на роботу в дюплексному режимі, тобто, — розтлумачив він для менеджерів, — ми переключимо семафори, які транслюють сигнал із Ґеної, на роботу в протилежному напрямку, і тоді повідомлення туди йтиме вдвічі швидше звичайного. Поки, е, перегони триватимуть, «Шлях» не прийматиме жодних інших повідомлень. Ні «причепів», нічого. А від зараз, панове, з моменту, коли я вийду з цієї кімнати, ми не прийматимемо повідомлень від допоміжних веж. Навіть із тієї, що в Палаці, і з тієї, яка в Академії, — він форкнув і не без певного задоволення додав: — Особливо від тих студентів. Нас хтось атакує, панове. 

— Це не надто радикально звучить, пане Поні? — спитав Зеленм’яс. 

— Сподіваюся, саме так, пане. Мені здається, хтось знайшов спосіб надсилати повідомлення, які можуть пошкоджувати вежі. 

— Це неможли...  

Пан Поні ляснув долонею по столу. 

— Відколи ви на цьому знаєтеся, пане? Хіба це ви сиділи ночами, намагаючись у всьому цьому розібратися? Хіба вам доводилося розбирати диференційний барабан за допомогою консервного ножа? Ви помічали, що штампувальний якір можна змусити зіскочити з підвіски, якщо натиснути літеру «К» і відправити це повідомлення на вежу з номером більшим, ніж у вашої, але тільки якщо ви спершу натиснете «Р», а пружина барабана буде повністю стиснута? А траплялося з вами таке, що важелі заклинює, пружина тягне плече вгору, і з трансмісії починають сипатися зубці шестерінок? А зі мною траплялося! 

— Ви говорите про саботаж? — уточнив Злотний. 

— Називайте це як завгодно, — заявив Поні, сп’янілий від хвилювання. — Сьогодні вранці я пішов до майстерні й відкопав там старий барабан, який ми минулого місяця зняли з Вежі № 14. Присягаюся, з ним саме це і сталося. Але здебільшого ламання стаються у верхніх частинах веж, у блоках щитків. Саме там... 

— То наш пан Губперук почав проти нас кампанію саботажу... — промурчав Злотний. 

— Я цього не казав! — вигукнув Поні. 

— Називати ім’я й не було потреби, — заспокійливо сказав Злотний. 

— Просто конструкція трохи сира, — заперечив Поні. — Припускаю, хтось із хлопців помітив це випадково і спробував повторити, щоб переконатися. Ці хлопці з веж — вони такі. Дайте їм який-небудь хитрий механізм, і вони цілий день з місця не встануть, поки його не зламають. Весь «Шлях» зібрано отак, на ходу, я серйозно. 

— Чому ж ми винаймаємо таких людей? — обурено спитав Крадько. 

— Бо тільки вони достатньо ненормальні, щоб проводити життя, натискаючи на клавіші, за милі від людського житла, — пояснив Поні. — Їм це подобається. 

— Але ж має хтось бути у вежі й натискати на клавіші, щоб робити всі ці... жахливі речі, — зауважив Крадько. 

Поні зітхнув. Їх ніколи не цікавила технологія. Тільки гроші. Вони уявлення не мали, як усе працювало. А потім їм раптом треба було дізнатися, і вам доводилося пояснювати все на пальцях. 

— Хлопці дотримуються сигналу, як вони самі це називають, панове, — заговорив він. — Вони спостерігають за сусідньою вежею і повторюють сигнали, так швидко, як тільки можуть. На роздуми вони часу не мають. Усе, що приймає їхня вежа, передається на диференційний барабан. Вони ж просто тиснуть клавіші, чавлять на педалі й смикають важелі — швидко, як можуть. Вони пишаються своєю швидкістю. Навіть придумують всілякі спеціальні прийоми, щоб ще більше прискоритися. Я не хочу й чути про саботаж — принаймні зараз. Просто надішлімо повідомлення — так швидко, наскільки можливо. Хлопцям це буде до смаку. 

— Приваблива картинка, — сказав Злотний. — Темрява ночі, мовчазні вежі, і ось, одна по одній, вони оживають у міру того, як світляна змія перетинає світ, тихо й безшумно несучи... ну, що б там не було. Нам треба знайти якогось поета, щоб про це написав, — він кивнув панові Поні. — Ми у ваших руках, пане Поні. Ви маєте план.