Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Злата

— Вони їх уб'ють, Дімо, — в енний раз я пробурмотіла, байдуже стежачи за дорогою, й стиснула шкіряне кермо до побілілих кісточок. — Уб'ють... Нам не можна було їхати, не можна було їх кидати...

Стрілка спідометра давно перевалила за позначку в сто кілометрів, але мені було все одно. Світло фар окреслювало в темряві розмітку дороги і самотні стовбури дерев. Діма велів мені вести позашляховик, щоб відволікти від істерики, що насувалася. Але марно. Усі мої думки належали синові, сестрі та помічниці, яку, як виявилося, теж відвезли в невідоме нам місце. Як якийсь запасний варіант. Цегла все продумав. Усе. Поки ми готувалися втекти в Італію, він уже щосили готував план помсти за зраду Діми і скривджену честь. І помста його виявилася нереально страшною. А я ж відчувала, що все так закінчиться. І нічого не зробила, щоб запобігти цьому.

Господи, ніколи собі не пробачу, якщо з ними що-небудь трапиться.

— Злате, я тобі обіцяю, — Діма із запізненням відреагував на мої репліки, — що поверну Єгорку, Міру і навіть Олену, цілими й неушкодженими. Їм немає сенсу їх убивати, — він натягнув на обличчя підбадьорюючу посмішку.

Якщо він хотів мене заспокоїти, то його слова мали протилежний ефект. Я ще більше завелася.

Зі злістю я кинула погляд на заднє сидіння, де сидів нашвидкуруч зв'язаний Цегла з ганчіркою в роті та Міша, який ретельно стежив за ним. Чи то хлопець чудово вміє приховувати свої емоції, чи то це професійна витримка, але виглядав він, на диво, спокійним. Немов нічого страшного й не сталося. Подумаєш, дітей викрали. Не його ж. Але за Альону міг би й попереживати. Як-не-як, вони не відлипали одне від одного останніми днями.

Мішу ми знайшли побитим біля воріт. І він пояснив, що люди Цеглини забрали всіх, поки ми гуляли на весіллі й ні про що не підозрювали. Сам Цеглин навідріз відмовлявся від почутих звинувачень і тільки дико реготав. Кілька сильних ударів кулаком від Діми трохи заспокоїли його. Але він усе одно продовжував відмовлятися.

Я навіть повірила, що він тут ні до чого. Хоча... кому ще потрібні Єгор із Мирою, щоб їх так викрадати? Ні, не можна вестися. Це Цегла все організувала.

У вир моїх роздумів увірвався звук крапель по даху автомобіля. Починався дощ, який за лічені секунди перетворився на зливу. Схоже, погода повторювала мій настрій. До горла підступили сльози. Стало дуже боляче дихати, думати, жити. Куди ми їдемо? Навіщо? Це все так безглуздо. Продовжувати агонію перед неминучою загибеллю. Нікому не врятуватися.

— Злате, все буде добре, — коротко додав Діма на мою паузу.

— Ти вже обіцяв, — гнівно пробубніла, зморгнувши недоречну сльозинку, — що все буде добре. Ти мені можеш вірити, Злате, — передражнила його попередню обіцянку. — Тільки ні чорта це не добре!!!

Моя нога зісковзнула з педалі газу. Повітря згустилося, стало важко дихати. Я похапцем припаркувалася біля краю заміської траси і вискочила з авто. Не розбираючи дороги побігла вперед. Сама не знаючи куди. Страх густою смолою проник у мою душу, відбираючи останні крихти здорового глузду. Потрібно що-небудь придумати. Хоч що-небудь...

Дощ величезними краплями бив по обличчю, клята весільна сукня наскрізь промокла й плуталася між ніг.

— Злато, стій!

Один різкий ривок, і я опинилася в обіймах Діми. Міцних та таких рідних. Не маючи сил більше стримуватися, я притулилася до нього і розплакалася. Груди Діми важко піднімалися, він намагався якось вирівняти збите дихання.

— Ну ось, уся намокла...

— Цей виродок, — відскочивши, я кивнула в бік позашляховика, — мало не змусив тебе вбити! Він твоїми руками позбувся моїх батьків! — дивлячись у темряву в очах Діми, що згущувалася, я кричала в яскравому світлі автомобільних фар. — Що йому завадить зробити подібне з Єгоркою і Мірою? Що? А? Тим більше, Цегла заперечує, що це його люди вкрали людей. Вони вже, напевно, їх... — "убили" не змогла вимовити. Слово так і стало в горлі колючим клубком, змушуючи підборіддя помітно тремтіти.

— Пробач мене, Злато, — раптово сказав Діма, як і раніше, дивлячись мені в очі. Дуже тихо, але я його почула. Серце заколотилося швидко-швидко, усе, що я хотіла Дімі пред'явити, стало вже неважливим. - Я був виродком, і чинив так само, — невесела посмішка, що з'явилася в його куточках, одразу ж зникла. - Але я більше так не буду. І я дуже тебе кохаю. І дико боюся втратити. Я не знав, що там твої батьки... Чесно...

— Дім, досить, — я притиснула долоню до його рота, розуміючи, що зараз знову розплачуся. — Потім поговоримо. У нас є важливіші справи.

— Так, ти маєш рацію, — сухо кинув він. — Нам потрібно поспішити.

— Куди ми йдемо? Ти так і не пояснив.

— На склади, думаю, діти там. Цегла не любить сильно заморочуватися. Серед ящиків з товаром, у нас там кілька кімнат для боржників.

— Ви... ви їх катуєте там? — осяяла мене страшна здогадка.

— Краще тобі не знати, рідна, — Діма обійняв мене за плечі й повів до позашляховика. — Будеш міцніше спати.

— А план? У нас є план дій? — не вгамовувалася я. — Як ти їх хочеш повернути? Це ж небезпечно.

— Походу розберемося. Але повір: сьогодні Єгор із Мірою заснуть у своїх ліжках.