Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

Тому слід визнати, що із п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу випливає, що невиконані судові рішення підлягають зміні або скасуванню, якщо вони не були виконані до 1 січня 2004 р. і Цивільний кодекс по-іншому визначає права та обов’язки сторін, ніж матеріальне право, застосоване судом при прийнятті рішення. Але таке твердження не враховує тієї обставини, що із положення Цивільного кодексу, що коментується, лише непрямо випливає неможливість виконання судових рішень, прийнятих на підставі раніше чинного Цивільного кодексу, а виявляється вона висновком від протилежного. Тому такий правовий припис не може застосовуватись усупереч нормам цивільного процесуального права, які встановлені прямо або прямо випливають із Цивільного процесуального кодексу, а тому підлягають переважному застосуванню перед правовою нормою, яка непрямо випливає із п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу.

Отже, у випадках, коли прийняття рішення у справі (акт застосування норм матеріального права) мало місце до 1 січня 2004 р., застосування до спірних правовідносин Цивільного кодексу 2003 р. виключається, хоча цивільні права та обов’язки продовжують існувати після 1 січня 2004 р., а п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу приписує застосовувати до таких прав та обов’язків Цивільний кодекс 2003 р. Але ж у випадках, коли до 1 січня 2004 р. рішення у справі не було прийняте, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу 2003 р., хоча до дня набрання ним чинності цивільне право особи набуло характеру вимоги, а обов’язок, що кореспондує цьому праву, набув характеру боргу. Цілком очевидно, що це є наданням Цивільному кодексу зворотної дії у часі.

3. Зворотній дії закону та інших нормативно-правових актів у часі певною мірою перешкоджає частина перша ст. 58 Конституції [1]. «Певною мірою», тому що відповідно до рішення Конституційного Суду у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів [210] визнав, що частина перша ст. 58 Конституції стосується тільки прав людини і громадянина та їх гарантій. Отже, юридичних осіб це конституційне положення не стосується.

4. Міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, прямо не перешкоджають наданню цивільним законам зворотної дії у часі. С.В. Шевчук (Судовий захист прав людини: практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006, с. 355) стверджує, що із практики Європейського Суду з прав людини випливає неможливість «застосування законодавства у минулому, якщо воно не відповідає критерію «необхідності в демократичному суспільстві». Що стосується такої необхідності, то її немає у випадку надання Цивільному кодексу зворотної дії у часі. Та і в цілому надання закону зворотної дії у часі суперечить засаді правової визначеності, що є складовою частиною принципу верховенства права. І все ж висновок про неприпустимість надання зворотної дії у часі Цивільному кодексу у спосіб, у який зворотна сила надана йому п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, не є беззаперечним. Кінцева позиція має бути опрацьована в судовій практиці. Маючи на увазі тенденцію до поступового наближення судової практики до принципу верховенства права, слід все-таки прогнозувати, що законодавча практика надання законам зворотної сили буде визнаватись такою, що суперечить названому принципу.

5. Положення п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу не застосовуються до прав та обов’язків, які охоплюються поняттям цивільно-правової відповідальності, оскільки питання застосування положень Цивільного кодексу 2003 р. щодо відповідальності до цих прав та обов’язків вирішується п. 11 Прикінцевих та перехідних положень.

6. Правило ч. 3 ст. 5 ЦК, яке не допускає застосування актів цивільного законодавства до прав та обов’язків, що виникли до моменту набрання чинності цими актами, є значно більш логічним і обґрунтованим, ніж п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. І все ж стосовно Цивільного кодексу переважному застосуванню підлягає спеціальне правило п. 4 Прикінцевих і перехідних положень, а не ч. 3 ст. 5 ЦК, що формулює загальне правило.

5. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Правила ст. 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.

1. Положення Цивільного кодексу про спадкування застосовуються до спадщини, яка відкрилася до набрання чинності Цивільним кодексом, але до цього дня не була прийнята ні одним із спадкоємців. При цьому слід враховувати, що відповідно до ст. 549 ЦК 1963 р. діями, що свідчать про прийняття спадщини, визнавався, зокрема, фактичний вступ до управління або володіння спадковим майном (незалежно від постійного проживання спадкоємців разом із спадкодавцем). Цивільний кодекс 2003 р. такого способу прийняття спадщини не передбачає.

2. Правила Цивільного кодексу про відумерлу спадщину підлягають застосуванню без обмежень щодо часу відкриття спадщини. Вони застосовуються і до випадків, коли до дня набрання чинності Цивільним кодексом спливло більше одного року (на що прямо вказується в абзаці другому п. 5 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу), і до випадків, коли відкриття спадщини відбулося після цього дня.

6. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

1. Цивільний кодекс встановлює не тільки більш тривалу порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом позовну давність, а в окремих випадках — і менш тривалу (ст. 728; ч. 2 ст. 1298 ЦК). У тому і іншому випадках, якщо позовна давність не спливла до 1 січня 2004 р., з цього дня застосовуються правила Цивільного кодексу 2003 р. як щодо тривалості позовної давності, так і щодо порядку її обчислення.

7. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

1. У формулюванні цього пункту допущена помилка.