Читати книгу - "Трістрам Шенді"

– Питання: «Чи родичка мати своєї дитини», – вів далі Кісарцій, – було не лише поставлено, капітане Шенді, кращими нашими законознавцями й цивілістами[213] – але, після ґрунтовного неупередженого дослідження та зіставлення всіляких аргументів за і проти, – він отримав негативне рішення – саме: «Мати не родичка своєї дитини».[214]

Тут батько швидко затиснув рукою рот дядька Тобі з таким виглядом, ніби він хоче сказати йому щось на вухо, – а насправді зі страху перед Ліллібуллеро; – дуже бажаючи почути продовження такої цікавої розмови – він прохав дядька Тобі не чинити йому перешкод. – Дядько Тобі кивнув головою – засунув у рот люльку й задовольнявся уявним насвистуванням Ліллібуллеро. – Кісарцій, Дідій і Тріптолем тим часом продовжували міркувати таким чином.

– Рішення це, – сказав Кісарцій, – що неначе в корені суперечить ходячим поглядам, все-таки мало за себе вагомі аргументи, а після гучної позовної справи, відомої зазвичай під ім’ям справи герцога Саффолкського, відпали всякі сумніви відносно його правильності. – Воно наводиться у Брука – сказав Тріптолем. – І згадується лордом Куком – додав Дідій. – Ви можете також знайти його у Свінберна[215] у книзі «Про заповіти», – сказав Кісарцій.

– Справа ця, містере Шенді, полягала ось у чому: – За правління Едуарда Шостого[216] Чарльз, герцог Саффолкський, у якого був син від одного шлюбу і дочка від іншого, зробив заповіт, по якому відписував своє майно синові, й помер; після його смерті помер також його син – але без заповіту, без дружини й без дітей – коли його мати і єдинокровна сестра (від першого шлюбу його батька) були ще живі. Мати вступила в управління майном свого сина, згідно зі статутом двадцять першого року правління Генріха Восьмого, яким ухвалюється, що у разі смерті особи, що не зробила заповіту, управління його майном має бути передане найближчому родичеві.

Коли ж це управління було (нишком) надане матері, єдинокровна сестра померлого почала тяжбу в церковному суді, посилаючись на те, по-перше, що найближчою родичкою є вона сама, а по-друге, що мати зовсім не родичка покійного; на цій підставі вона просила суд скасувати передачу матері управління його майном і, через згаданий статут, надати це майно їй самій, як найближчій родичці покійного.

А як справа ця була гучна і багато що залежало від його результату – оскільки створювався прецедент, згідно з яким, ймовірно, вирішувалися б у майбутньому багато великих майнових справ, – то найбільші знавці законів нашого королівства та цивільного права взагалі радилися стосовно того, чи родичка мати свого сина, чи ні. – Із зазначеного питання не лише світські юристи – але і знавці церковного права – jurіsconsultі – jurіsprudentes – цивілісти – адвокати – єпископські уповноважені – судді кентерберійської і йоркської консисторії та палати з розбору духівниць, на чолі з головою церковного суду при архієпископові Кентерберійському, були всі одностайно тієї думки, що мати не родичка своєї дитини.[217] —

– А що сказала на це герцогиня Саффолкська? – запитав дядько Тобі.

Несподіване питання дядька Тобі привело Кісарція в більше замішання, ніж заперечення наймайстернішого адвоката. – Він затнувся на цілу хвилину, втупившись у дядька Тобі й нічого йому не відповідаючи, – цією хвилиною скористався Тріптолем, щоб усунути його і самому взяти слово.

– Основний принцип права, – сказав Тріптолем, – полягає в тому, що в нім не існує висхідного руху, а тільки низхідний, і в цій справі для мене немає ніякого сумніву, що хоча дитина, звичайно, походить від крові й сімені своїх батьків – останні проте не походять від його крові й сімені, оскільки не батьки вроджені дитиною, а дитина батьками. – Це висловлено так: Lіberі sunt de sanguіne patrіs et matrіs, sed pater et mater non sunt de sanguіne lіberorum.[218]

– Ваше міркування, Тріптолеме, – вигукнув Дідій, – доводить надто багато – бо з цитованих вами слів випливає не лише те, що мати не родичка своєї дитини, як це всіма визнано, – але що й батько теж не родич її. – Думку цю, – сказав Тріптолем, – потрібно визнати найбільш правильною, тому що батько, мати й дитина, хоч це і три особи, становлять, проте, тільки (una саго) одну плоть і, отже, не перебувають ні в якій мірі спорідненості – і в природі немає ніякого способу набути її. – Ви знову доводите цим міркуванням надто багато, – вигукнув Дідій, – бо не природа, а тільки Мойсеїв закон забороняє людині мати дитину від своєї бабусі – а така дитина, якщо припустити, що це дівчинка, перебуватиме в спорідненості і з… – Але хто ж коли-небудь подумував, – вигукнув Кісарцій, – про зв’язок зі своєю бабусею? – Той молодий джентльмен, – відповів Йорик, – про якого говорить Сельден і який не лише подумував про це, але і виправдовував перед батьком свій намір за допомогою аргументу, запозиченого із закону, – око за око і зуб за зуб. – Ви лежите, сер, з моєю матір’ю, – сказав молодик, – чому ж я не можу лежати з вашою? – Це argumentum commune,[219] – додав Йорик. – Ліпшого вони не варті, – сказав Євгеній, схопивши капелюх.

Збори розійшлися. —

Розділ XXX

– Скажіть, будь ласка, – запитав дядько Тобі, спираючись на Йорика, який разом із батьком допомагав йому обережно зійти зі сходів, – не жахайтеся, мадам: нинішня розмова на сходах набагато коротша за нещодавньої, – скажіть, будь ласка, Йорику, – запитав дядько Тобі, – як же врешті-решт ці вчені мужі вирішили справу з Трістрамом? – Вельми задовільно, – відповів Йорик, – вона не стосується нікого на світі – адже місіс Шенді, мати дитини, не перебуває ні в якій спорідненості з ним – а якщо мати, сторона ближча, не схожа на дитину – то вже містер Шенді й поготів. – Словом, він така ж чужа людина по відношенню до нього, сер, як і я —

– Це цілком можливо, – сказав батько, похитавши головою.

– Нехай собі вчені говорять що завгодно, все-таки, – сказав дядько Тобі, – між герцогинею Саффолкською та її сином була деяка кровна спорідненість.

– Люди неписьменні, – зауважив Йорик, – досі так думають.

Розділ XXXІ

Хоча батька втішили тонкі ходи цих учених міркувань – усе-таки вони були не більше, ніж бальзам для зламаної кістки. – Повернувшись додому, він відчув тягар нещасть, що спіткали його, з подвоєною силою, як це завжди