Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Я постояла кілька секунд: все спокійно.

– А… куди ти її? – запитала врешті.

– Планувала до Лісу, – відгукнулася Сара. – А там вже, як вийшло.

Тої ж миті почувся гуркіт, до коридору увірвалося місячне світло – відкрився прохід. Сара підскочила та приготувала Книгу, наче пропалить кожного, хто ступить до неї.

Над проходом зависло моє паперове чудовисько.

«Ще раз такі фокуси утнеш – життя тобі не дам», – прошипіла Книга.

«Тобто, до цього давала?..»

Сара навіть трохи здивувалась.

 – Не думала, що можна так… нарізно.

Книга похмуро глянула на неї. Кумедно! У цього паперового чудовиська, не було ні очей, ні навіть обличчя, та я точно знала, що воно робить, з якою емоцією дивиться чи говорить.

«Невже це дивує тебе? – у звичному тоні фиркнула Книга. – Ми поєднані магічним зв’язком. А от що тут робить вона?» – спитала так, ніби жалкує, що я їй свідок, інакше б убила її.

– Це так цікаво виглядає, – прокоментувала дівчина. – Ти так і будеш тут стояти? Мені ще бібліотеку зачинити треба й залишити ключі над одвірком.

Я поверталась до гуртожитку. Провалитися в потаємні підземні ходи – доволі несподіване завершення дня.

«Книго, – звернулася я, – а як ти відкрила прохід?»

«Смальнула холодком, – відказала вона. – Механізм пускався в дію контактом із крижаною магією».

«Не зрозуміла, – видала я. – Як же я відчинила його, різонувши кинджалом? Хіба він має в собі магію і я здатна задіяти її?»

Тоді мені пригадалася ще одна річ. Моя злість та скрижанілі руки. Тонка морозна плівка та сніжинки, що осідають на шкіру.

«Книго, що то було? Я знаю, що ти знаєш».

«А ти не знаєш, що я не одна це знаю?..» – єхидно відрізала вона.