Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Ой Ешлі, та не картай себе! Хіба ти тут чимось винен? Але ти таки переберешся до Атланти й допоможеш мені, правда?

— Ні.

— Але ж, Ешлі,— голос її вже заламувався від болю й розчарування,— я розраховувала на тебе. Я так тебе потребую! Френк не може мені допомогти. У нього повно клопотів з крамницею, і якщо ти не погодишся, то я просто й не знаю, де знайду потрібну людину! В Атланті всі, у кого хоч трошки кебети, мають свої справи, а інші такі нетямкі й...

— Не варто про це говорити, Скарлет.

— То ти радше переберешся до Нью-Йорка й оселишся серед янкі, аніж поїдеш до Атланти?

— Від кого це ти почула? — Він обернувся й глянув просто на неї, злегка спохмурнівши.

— Від Вілла.

— Так, я вирішив перебратись на Північ, Один мій давній знайомий, з яким ми до війни подорожували зі о Європі, запропонував мені місце в банку свого батька. Так буде краще, Скарлет. Та я й не зможу стати тобі в пригоді. Я зовсім не знаюся на лісопильній справі.

— Але на банковій справі ти знаєшся ще менше, а там таки далеко важче! І я буду набагато поблажливіша до твоєї недосвідченості, ніж янкі!

Ешлі пересмикнуло, й вона зрозуміла, що бовкнула трохи зайве. Він одвернувся і знов задивився у вікно.

— Я не хочу ніяких поблажок до себе. Я хочу сам стояти на своїх ногах, і як буде, так і буде. Чого я домігся в життя за весь цей час? Пора мені вже чогось досягти... а як ні, то піти на дно, коли я ні на що не здатний. Я й гак уже надто довго на твоєму утриманні.

— Але я пропоную тобі половину прибутків з тартака, Ешлі! Ти й стоятимеш на своїх ногах, тому що... адже ж це буде й твоє підприємство.

— Це, власне, те саме. Я ж не зможу викупити в тебе половину. Я дістану її як дарунок від тебе. А я й так уже забагато прийняв твоїх, Скарлет, дарунків,— харчі, й дах над головою, і навіть одяг для мене, Мелані й дитини. І нічим не розрахувався з тобою за це.

— Ти ще й як розрахувався! Вілл сам нізащо б...

— Так, колоти тріски на розпал я досить пристойно навчився.

— Ой Ешлі! — розпачливо скрикнула вона зі слізьми на очах, вражена його іронічними словами.— Що сталося з тобою від того часу, як я виїхала? Ти зробився такий шорсткий, такий злий! Раніш ти таким не був.

— Що сталося? Дуже знаменна річ, Скарлет. Я почав думати. Здається, я ні разу по-справжньому не думав від кінця війни й до тієї пори, коли ти виїхала з Тари, Я був у стані якоїсь прострації, я мав що їсти, мав де спати, і більше нічим не сушив голови. Але коли ти поїхала до Атланти з чоловічим тягарем на плечах, я подумав: який же з мене чоловік, коли снаги маю менше від жінки? З такими думками не дуже приємно жити, і я не хочу, щоб це тривало далі. Інші чоловіки вернулися з війни, маючи ще менше, ніж я, а ось глянь на них тепер! Тож я й вирішив податися до Нью-Йорка.

— Але... я не розумію! Якщо тобі потрібна робота, то чим Атланта для тебе гірша за Нью-Йорк? І на моєму тартаку...

— Ні, Скарлет. Це мій останній шанс. Я перебираюсь на Північ. Якщо я поїду до Атланти й почну працювати, й пропав навіки.

Слово «пропав — пропав — пропав» звучало в її вухах як моторошне подзвіння. Скарлет хутко перевела погляд на його очі — широко розплющені й кришталево сірі, вони дивилися крізь неї кудись у далечінь, прозираючи долю, якої вона не могла ні побачити, ні збагнути.

— Пропав? Ти хочеш сказати... Ти щось таке вчинив, за що янкі в Атланті можуть тебе ув’язнити? Я маю на увазі — допоміг Тоні втекти, або... або... Ой Ешлі, а ти не причетний часом до ку-клукс-клану, ні?

Погляд його з тої далечі враз вернувся назад і зупинився на ній, а на устах з’явився усміх, хоч з очей так і не зійшла задума.

— Я забув, що ти все сприймаєш безпосередньо. Ні, я боюся не янкі. Я маю на думці те, що, поїхавши до Атланти й знову прийнявши від тебе допомогу, я вже навік поховаю надію зіп’ястися на власні ноги.

— Ну, якщо тільки це! — полегшено зітхнула вона.

— Атож,— і він знов усміхнувся, цим разом уже холодніше.— Тільки це. Тільки моя чоловіча гордість, моя самоповага і, коли зволиш, моя безсмертна душа.

— Але,— спробувала вона підступити з іншого боку,— ти міг би з часом викупити в мене тартак, і він став би твоїм власним, і тоді...

— Скарлет,— гостро урвав він її,— я ж сказав тобі: ні! Є й інші причини.

— Які причини?

— Ти знаєш їх краще, ніж будь-хто.

— О, це? Але... з цим буде все гаразд,— поквапилася вона заспокоїти Ешлі.— Я ж узимку в садку дала тобі слово, ти знаєш, і я його дотримаю.

— Ну, тоді ти більше в собі впевнена, ніж я. Я не зміг би покластися на своє слово. Мені не слід було б казати цього, але я хотів би, щоб ти просто знала, Скарлет, бо й більше про це не говоритиму. Годі вже. Тільки-но Вілл і Сьюлін візьмуть шлюб, я виїжджаю до Нью-Йорка.

Його очі, широко розкриті й розпашілі, на мить зустрілися з її очима, і він рвучко рушив через кімнату. Рука його вже взялася за ручку дверей. Скарлет дивилась на нього з розпукою. Розмова скінчилась, і вона, Скарлет, програла. Раптом ослабнувши від напруги й переживань цього дня, та ще й від невдачі з Ешлі, вона відчула, що втрачає самовладання. З уст у неї вихопилось: «Ой Ешлі!» — і, упавши на продавлену канапу, вона зайшлася гірким риданням.

Скарлет почула, як він непевною ходою відійшов від дверей і безпорадним голосом почав повторювати її ім’я. Тоді долинуло швидке тупотіння ніг у холі й кухні, і на порозі постала Мелані з тривогою в очах.

— Скарлет... з немовлям нічого...?

Скарлет, припавши обличчям до запорошеної оббивки канапи, знову схлипнула.

— Ешлі... такий