Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Ох Ешлі, що ти їй заподіяв? — Мелані кинулась на підлогу біля канапи й обхопила руками Скарлет.— Що ти такого сказав? Як ти міг! У неї можуть бути передчасні пологи! Заспокойся, голубонько, схили голову мені на плече! Що тут таке сталося?

— Ешлі... він такий упертий... такий ненависний!

— Ешлі, я дивуюсь тобі! Виводити її з рівноваги, коли вона в такому стані, та ще коли щойно поховали містера О’Гару!

— Не чіпляйся до нього! — без усякого зв’язку з попереднім вигукнула Скарлет і так різко відірвала голову від плеча Мелані, що її цупке чорне волосся висипалося з сітки на залите слізьми обличчя.— Він має право чинити, як йому хочеться!

— Дозволь, я поясню, Мелані,— сказав Ешлі, білий як стіна.— Скарлет по доброті своїй запропонувала мені роботу в Атланті, заправляти одним з її тартаків...

— Заправляти! — обурено перебила його Скарлет.— Я запропонувала йому половину прибутків з цього тартака, а він...

— А я сказав їй, що вже залагодив усе з нашим переїздом на Північ, і вона...

— Ох! — скрикнула Скарлет, знову захлипавши.— Я ж кажу йому й кажу, що він мені дуже потрібен... що я не можу знайти нікого на місце управителя тартака... Що у мене скоро буде дитина... а він відмовляється! А тепер... тепер мені доведеться продати тартак, і я знаю, що не зможу взяти за нього добрих грошей, і я зазнаю збитків, і, може, доведеться нам голодувати, але йому це байдуже. Він такий поганючий!

Скарлет знов припала до худенького плеча Мелані, і гострий біль почав поволі відступати, а натомість зблиснув промінчик надії. Вона відчула спільника у відданому серці Мелані, бачачи, як та обурилась, що хтось, нехай навіть це її коханий чоловік, міг довести Скарлет до сліз. Мелані, немов доведена до розпачу голубка, налетіла на Ешлі й заходилась уперше в житті дзьобати його.

— Як ти посмів відмовити їй, Ешлі? Після всього того, що вона для нас зробила! Якими ж ми обоє виглядаємо через тебе невдячними! Зараз же нема нікого, хто б їй допоміг, коли вона при наді... Як це неблагородно з твого боку! Вона ж допомогла, коли нам було скрутно, а ось коли вона сама опинилася в скруті, ти їй відмовив!

Скарлет нишком зиркнула на Ешлі й побачила подив і непевність у нього на обличчі, коли він дивився на темні, сповнені обуренням очі Мелані. Скарлет і сама здивувалася, що Мелані так завзято напалась на свого чоловіка, який для неї був понад будь-які жіночі докори, думки якого вона сприймала мало не як вияв Божої волі.

— Мелані...— почав він і безпорадно опустив руки.

— Та як ти можеш вагатися, Ешлі? Подумай, що Скарлет зробила для нас... для мене! Якби не вона, я померла б в Атланті, коли родила Бо! І ще вона... так, вона вбила янкі, захищаючи нас. Ти знав про це? Вбила людину заради нас! І гибіла в тяжкій праці, коли тебе з Віллом ще не було, аби тільки ми не померли з голоду. Коли я подумаю, що вона й орала землю, і збирала бавовну, я просто... Ох, дорогенька моя! — Схилившись над Скарлет, вона в розчуленні поцілувала скуйовджене її волосся.— А тепер, коли вона вперше просить нас зробити щось для неї...

— Мені цього можеш не казати, скільки вона зробила для нас.

— Але ж, Ешлі, ти тільки подумай! Окрім того, що ми допоможемо їй, ти ж подумай, як багато це для нас важить — жити в Атланті, серед своїх, а не з янкі! Там же тітонька Туп, і дядечко Генрі, і всі наші друзі, і Бо матиме багато товаришів і дістане змогу ходити до школи. Бо якщо ми поїдемо ні Північ, то ж не зможемо віддати його до школи, щоб він там водився з дітьми янкі й сидів у класі поруч з негренятами! Нам довелося б найняти для нього гувернантку, а я й не уявляю, як би ми на це стяглися...

— Мелані,— промовив Ешлі якимось безживно-рівним голосом,— ти й справді дуже так хочеш оселитися в Атланті? Ти ніколи не заводила про це мови, коли ми говорили про переїзд до Нью-Йорка. Ти навіть не натякала...

— Але ж коли ми говорили про переїзд до Нью-Йорка, я думала, що ти не зможеш знайти роботи в Атланті, та й не могла я заперечувати тобі. Обов’язок жінки їхати туди, куди їде чоловік. Але тепер, коли Скарлет так потребує нас, і в неї є місце саме для тебе, ми можемо повернутися додому! Додому! — вигукнула вона в екстазі й притисла до себе Скарлет.— І я знов побачу П’ять Променів, і Персикову дорогу, і... Ох, як я за цим усім стужилася! І, може, ми таки придбаємо собі хоч невеличкий власний дім! Байдуже, який маленький і непоказний, аби лише власний!

Очі її променилися захопленням і щастям, а Ешлі й Скарлет дивились на неї — перший здивовано й розгублено, друга — трохи вражено й присоромлено. Скарлет ніколи й на думку не спадало, що Мелані так глибоко тужить за Атлантою і прагне туди повернутись, прагне мати власну домівку. Здавалося, її цілком задовольняє проживання в Тарі, тож туга Мелані за рідним містом виявилася цілковитою несподіванкою для Скарлет.

— Ох Скарлет, яка ж ти добра, що все це для нас придумала! Адже ти знаєш, як я скучила за Атлантою!

Зіткнувшись уже вкотре з цією звичкою Мелані добачати благородні мотиви там, де їх і близько не було, Скарлет знову відчула сором і водночас роздратування і не могла очей підвести ні на Ешлі, ні на Мелані.

— Ми могли б придбати власний будиночок. Ти уявляєш собі — ми п’ять років одружені, а так і не маємо своєї домівки!

— Ви можете оселитись разом з нами у тітоньки Туп. Це й ваш дім,— пробурмотіла Скарлет, бгаючи руками подушечку з канапи й уперто не підводячи погляду, щоб не виказати себе переможним блиском в очах, коли хвиля повернула в її бік.

— Ні, але все одно ми тобі вдячні, дорогенька. Там було б затісно всім. Ми придбаємо собі окремий дім... Ох Ешлі, та скажи ж «Так!».

— Скарлет,— промовив Ешлі безвиразним тоном,— глянь на мене.

Вона сполохано підвела голову і зустрілася з ним поглядом, у його сірих очах видніли гіркота й утома від безплідної