Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Я поїду до Атланти, Скарлет... Мені несила протистояти вам двом.

Він обернувся й вийшов з кімнати. Тріумф у душі в Скарлет пригас, заглушений мульким страхом. Вираз у мого очах, коли він промовляв останні слова, був такий самий, як і тоді, коли він сказав, що пропаде, переїхавши до Атланти.

*

Коли Сьюлін та Вілл одружилися, а Керрін виїхала до Чарлстона в монастир, Ешлі, Мелані й Бо перебралися до Атланти, взявши з собою Ділсі за куховарку й няньку. Пріссі й Порк лишилися тим часом у Тарі, маючи приєднатися до Ділсі пізніше, коли Вілл знайде собі інших негрів для роботи в полі.

Цегляний будиночок, що його Ешлі винайняв для своєї родини, стояв на Плющевій вулиці й задвір’ям своїм прилягав до будинку тітоньки Туп — обидві садиби розмежовував лише чухматий живопліт з вовчих ягід. Мелані саме тому й вибрала цей будиночок. Першого ж ранку в Атланті вона зі сміхом і плачем кинулась обіймати Скарлет і тітоньку Туп, примовляючи, що надто довго пробула вдалині від своїх близьких і тепер хоче оселитись до них якнайближче.

Будиночок первісно був двоповерховий, але горішній поверх під час облоги розтрощило снарядами, а в господаря, коли він повернувся по війні, забракло грошей на відбудову. Він задовольнився тим, що покрив перший поверх пласкою покрівлею, від чого вся споруда стала якоюсь приземкуватою і непропорційною, неначе іграшкова хатка, що її складає дитина з коробок від взуття. Будиночок стояв на високому підмурівку з чималим погребом унизу, і до входу вели широкі півкружні сходи, що надавало йому трохи кумедного вигляду. Але два розлогі старі дуби, які приємно затінювали оселю, і вся в білому цвіті магнолія з припорошеним листям біля ганку якоюсь мірою знімали відчуття пласкуватості й приземкуватості. Перед домом був широкий зелений моріжок, порослий густою конюшиною і обмережений розлогими кущами вовчих ягід та пахучої жимолості. Серед трави де-не-де видніли молоді пагони троянд на потолочених старих кущах, а рожево-білі мирти квітли так рясно, наче війна й не пройшлася по них потоптом, а коні янкі не об’їдали їхніх галузок.

Скарлет вважала, що бридкішої споруди годі було й відшукати, але Мелані ця оселя здавалася не менш привабливою навіть за препишні Дванадцять Дубів. Адже це була їхня домівка, і вона, Ешлі й Бо нарешті опинилися під своїм власним дахом.

Невдовзі до брата приїхала й Індія Вілкс, яка перед тим, з 1864 року, жила у Мейконі разом з Душкою, і в невеличкому будинку стало таки тіснувато. Проте Ешлі й Мелані радо прийняли Індію. Часи змінилися, з грішми було сутужно, однак ніщо не могло вплинути на півдекський звичай давати притулок родичкам, які не мали даху над головою чи не завели своєї сім’ї.

Душка одружилася, за словами Індії, з представником нижчого соціального прошарку, якимсь грубуватим уродженцем Заходу, що з Міссісіпі перебрався до Мейкона. У нього було руде обличчя, гучний голос і вільні манери. Індія не схвалювала сестриного вибору, а відтак і не дуже приємно почувала себе в домі швагра. Вона з радістю довідалася, що в Ешлі з’явилась власна домівка: це дало їй змогу покинути чужорідне для неї середовище й більше не бачити, яка бездумно щаслива її сестра зі своїм неотесою-чоловіком.

Решта родичів була тієї думки, що сміхотлива й простакувата Душка куди краще влаштувалася, ніж хтось би сподівався — їм було вдивовижу, як вона взагалі знайшла собі чоловіка. Він був людиною порядною і досить заможною, але для Індії, народженої у Джорджії і виховуваної у вірджинських традиціях, будь-хто не зі східного узбережжя здавався мужлаєм і варваром. Мабуть, і чоловік Душчин радо розпрощався з Індією, бо жити з нею в одному домі було невеликою втіхою.

Вона тепер цілком увійшла в роль старої діви. Їй було двадцять п’ять років, та вона й виглядала на цей вік, тож могла вже не дбати про свою привабливість. Її бліді, майже без вій очі дивилися на світ прямо й безкомпромісно, а тонкі губи завжди були зневажливо стулені. Трималась Індія з гідністю й гордістю, що, як не дивно, личило їй більше, ніж награна дівоча лагідність тих днів, коли вона жила в Дванадцяти Дубах. Усі дивились на неї мало не як на вдову. Кожен знав, що Стюарт Тарлтон одружився б з нею, якби не поліг під Геттісбергом, отож ставилися до Індії шанобливо, як до жінки, що її руки хтось домагався, хоч справа й не дійшла до шлюбу.

Невдовзі шість кімнат будиночка на Плющеній вулиці дуже скромно умеблювали найдешевшими сосновими й дубовими меблями з Френкової крамниці, бо Ешлі, бувши без гроша, мусив купувати в кредит і погодився взяти лише те, що найменше коштувало й без чого аж ніяк не можна було обійтись. Це ставило в ніякове становище Френка, який любив Ешлі, і доводило до розпачу Скарлет. І вона, і Френк залюбки віддали б їм без усяких грошей найкращі, які тільки були в крамниці, меблі з червоного й рожевого дерева, але Вілкси рішуче відмовилися. Отож і вийшло, що будинок їхній стояв гнітюче напівпорожній і бридкий, і Скарлет прикро було усвідомлювати, що Ешлі живе в помешканні, де нема ні килима, ні штор на вікнах. Однак він начебто нічого цього не завважував, а Мелані й узагалі почувала себе безмежно щасливою і навіть гордою, вперше після одруження оселившись у власному домі. Скарлет не знала б куди очі подіти від сорому й приниження, якби їй довелося приймати друзів у будинку без портьєр і килимів, без подушок на канапах і достатньої кількості стільців, чашок і ложок. А от Мелані зустрічала гостей з такою достойністю, наче на вікнах у неї висіли плюшеві штори, а канапи були оббиті грезетом.

Та хоч Мелані явно тішилась, зі здоров’ям у неї було не найкраще. Народження Бо далося їй нелегко, а подальша тяжка праця у Тарі ще дужче її знесилила. Вона була така худа, аж кістки випиналися з-під білої шкіри. Дивлячись іздаля, як Мелані грається надворі з дитиною, хтось би подумав, що то дівчинка, такий неймовірно тонкий був у неї стан, як і вся постать була зовсім пласка. Грудей вона майже не мала, а стегна були не ширші, ніж у малого Бо, і ні гордощі, ні тверезий глузд не підказали їй (так вважала Скарлет), що треба підшити оборочки на грудях під блузкою чи подушечки зсередини корсету, щоб не впадала так у вічі її сухоребрість. Як і тіло, обличчя у неї теж було