Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

ВБР б'є по мені з усієї зброї не даючи ні секунди на перепочинок. Черга з лівого ствола. Черга із правого. І під натиском куль, я, затиснутий у куток, не можу навіть з місця зрушити. Залишається сподіватися, що набої у робота закінчаться швидше, ніж «здохне» мій захист. А індикатор зарядки генератора силового поля вже давно блимає червоним. Скільки влучень він ще витримає? Сто? Двісті? Десять?

Чорт! Як безглуздо я вляпався. А головне, як міг проґавити «Вебера»? Дозволити йому зайти за спину і загнати в глухий кут? Геть оглух і осліп…

Кулі рикошетять, перемелюючи бетон у крихту, застилаючи весь простір густою білявою курявою, від якої вже перить у горлі і сльозяться очі.

— Лео, ну прокидайся вже… Скільки можна спати? — голосок Сашки насилу пробивається крізь гуркіт пострілів, які відразу стають глухішими, тихішими, а потім зовсім зникають. Разом з черговим бункером і масивною броньованою тушею, що височить переді мною. — Касперський уже вчетверте приїжджає…

Не зрозумів? Я сплю, чи що? І це все сон?

Насилу розліплю повіки і намагаюся сфокусувати погляд на дівчині, що схилилася наді мною.

— Чого? — хриплю пересохлим горлом.

— Ну нарешті. Дихне і дрихне… Пан поліцмейстер, кажу, вчетверте приїжджає. Хоче поговорити...

— Він що, щогодини їздить?

— Чому щогодини? Вчора в обід приїжджав. Потім — увечері. І сьогодні вранці...

В сенсі? Я що — дві доби проспав? Нічого собі!

Пам'ятаю, як на ватяних ногах добрався до ліжка, впав на нього і… і все. Вимкнувся.

Схоже, людський організм має якусь межу витривалості, переступивши котру вже не допомагають ні лікувальні зілля, ні вміння Сашки. Потрібен відпочинок. А я, вже котрий день працюю на грані можливостей. Працював…

— Пити ...

— Так, звичайно… — дівчина підносить до мого рота кухоль з якимось соком, другою рукою дбайливо підтримуючи голову за потилицю.

П'ю, не відчуваючи смаку, лише цілющу вологу, і прокидаюся остаточно.

— Що сказати Касперському? Він у дворі чекає.

— Півгодини. Або нехай заїде пізніше. Поки не прийму душ і не поснідаю, жодних розмов.

— Добре. Я передам… До ванни дійдеш сам чи допоможеш?

— Впораюся… Не хворий же.

Сонливість відступає, а разом із нею і млявість. Потягуюсь і досить бадьоро зістрибую з ліжка. Та вже… Покемарив.

Душ і легкий сніданок повертають мене до життя остаточно. Давненько не відчував себе таким бадьорим та свіжим.

— Привіт, — поліцмейстер входить у кімнату з виглядом чоловіка, що зумів задерти Фортуні спідницю. — Відіспався? Я вже думав, що у тебе летаргія.

— Нормально… — бурчу вдавано. — Якби дехто попід вікнами не вештався, ще б трохи подрімав.

— Ще? — регоче Касперський. — Мастак…

Потім підходить до столу і викладає на нього чотири замшеві мішечки. Пузатих і важких. Респектабельних і солідних навіть на вигляд. У такі абищо не насипають.

— Ось. Отримайте і розпишіться…

— Це що? — вдаю, що не розумію.

— Оплата за працю. Як домовлялися. І трохи згори. Рівно чотири тисячі. Можеш не перераховувати.

— Чотири? — дивлюся пильно, просто у вічі.

— Ну, перестань, Леоніде, — Касперський погляд не відводить. — Ти ж розумієш, що я не забрав усі гроші собі. Задумай я хапнути такий куш в одне рило — і дня не прожив би. Вийшов би покурити на балкон і випадково випав, принагідно перерізавши вени чи хапонувши смертельну дозу свинцю. Такі справи самотужки не робляться. Не вдаватиму цнотливість, мені теж добряче перепало, на безбідну старість вистачить, але й тільки.

— Здогадувався… — киваю. — Претензій немає. Тим більше, що домовлялися на меншу суму.

— Я радий, що ми розуміємо одне одного. З тобою було приємно працювати. І, якщо ти не проти, я хотів би продовжити співпрацю.

— Навіть не знаю, що відповісти… — задумливо потираю підборіддя. — Загалом у мене є деякі плани.

— Я в курсі… Збудувати десь на особину будинок і зажити там пустельником, — розсунув губи на кшталт посмішки Касперський. — Прекрасна мрія, яка спадає на думку практично кожному. Не повіриш, мені й самому іноді хочеться кинути до чортової матері все і забратися кудись подалі. Але... — поліцмейстер розвів руками. — Як то кажуть: рада душа до раю, та гріхи не пускають. Доводиться тягнути лямку.

— А що? Ще десь безхазяйне золото випливло?

— Ні… На жаль… — підтримує запропонований тон поліцмейстер. — У кожному разі, мені про це нічого не відомо. Зате є конкретна і дуже серйозна пропозиція. Вислухаєш?

— Якщо за це не треба платити, то чому ні…

— Не треба… А суть пропозиції така. Мої партнери високо оцінили твої вміння та можливості. Настільки високо, що я уповноважений запропонувати тобі посаду Чистильника в нашому місті і прилеглій обжитій території.

— Чистильника? — Зумів таки здивувати. — Щось я не зовсім уторопав?