Читати книгу - "Війна у натовпі"

Не секрет, що при танкових наїздах на Грозний більшість машин було спочатку покинуто екіпажами, а вже потім пограбовано і спалено для приховування слідів.

Ще один недолік чеченців — деяка обмеженість кругозору, породжена, як не дивно, тією ж практичністю. Коли при обороні Грозного люди Гилаєва рили окопи, то робили це тільки з поваги до свого начальника, а не з розуміння, навіщо це потрібно. Зрештою це їм втовкмачили артобстріли й авіанапади.

Коло технічних знань чеченця обмежене: зброя, відеомагнітофон, кнопковий телефон, ще автомобіль. Отримавши до рук, наприклад, пістолет, вони відразу ж сідають його розбирати. З вибухівкою складніше. В Шалі довгий час виставляли протитанкові міни, забувши поставити їх у бойове положення. Підривники, артилерісти, водії бронетехніки — майже завжди "інтернаціоналісти" або навіть полонені. Я знав одного хлопця з Ленінграда, який зі своїм другом чеченцем потрапив на війну дивним чином. Вони попрямували до Грозного і вирішили так: якщо більше лютують російські, приєднуються до бойовиків, якщо чеченці, повертаються в Пітер і починають їх там "мочити". Хлопець був танкіст. За зиму горів двічі: вперше — в МТЛБ, вдруге — в Т-72. Обидва рази стріляли з гранатометів свої ж. Добре, що люки були відкритими і надлишок тиску від кумулятивного потоку скидався через них. У відповідь на його мат і нагадування про зелений прапор на антені чулися схожі роз'яснення такого роду:

— Танк, розумієш. Туди їздить, назад. Я думаю, стріляти — не стріляти. Вирішив стріляти, тому що танк.

Рефлекс, як бачимо, безумовний. У чеченців немає тактики, узгодженість дій бойових груп грунтується все на тих самих взаєминах у колективі. Можливість залучати для подальшого навчання "воєнспеців" обмежується відсутністю можливостей. Хто і навіщо буде за це платити, і хто та яким чином буде цьому навчатися?

Грудневий "наїзд" на танковий батальйон федеральних військ у Дагестані знову воскресив на ОРТ кампанію пошуку закордонних "воєнспеців". Випливло ім'я йорданця Хаттаба, мифічні учні якого буцімто здавали таким чином випускний іспит.

Якось на Балканах мої сербські друзі-філологи дивувалися, чому в українців слово "яничар" має таке негативне значення. З давніх-давен "потурнаки", той же Мехмед-паша Соколович, користувалися повагою у своїх менш процвітаючих соплемінників.

Дійсно, обстановка в Чечні така, що на кожному кроці змушує або розправляти плечі, а потім крила, або опускатися все нижче. Як свідчить відома закономірність — "орел теж птах, як і півень". Чеченці справді вражають. Кожен, хто хоче виглядати, як вони, вести і відчувати себе подібним чином, але не має свого за душею, вже підпадає під їхній вплив.

У чеченцях їхні шанувальники знаходять те, що зовсім відсутнє в них самих. У тому числі і таланність. Кілька перестрілок, декілька замахів, коли тобі ще немає тридцати років, переконують, що і ти, взагалі-то, крутий. А уникнення давно заслуженої "відповідальності" свідчить про деяку частку талану. Але твої однолітки в Чечні водять за собою, і водять у відкриту, не п'ять-шість, а тридцять-п'ятдесят чоловік. Це вражає і спокутує.

"Очеченілий" щасливий своєю приналежністю до світу "надлюдей". Дивишся на такого, уявляєш, як виглядали яничари і постачальники "козачого м'яса" на ринки Стамбула. Вони, дійсно, були осяяні світлом "істинної" віри.

На іншому полюсі — аби. В ході бойових дій багато говорили як про "лицарство" так і про "варварство" чеченців. Полон, арешт самі по собі є приниження та нещастя, але зарікатися від них навіть твердим наміром "не датися живим" нерозумно. Тепер я розумію шляхетні помисли творців сталінського статуту: "Ніщо, навіть загроза смерті..." Хотіли як краще, а сталось як завжди.

Я спостерігав різне ставлення до полонених. Найбільш неконструктивною, європейсько-лицарською, була поведінка Масхадова. В підвалі урядового будинку він зібрав десь п'ятдесят солдатів і офіцерів, дозволив їм підтримувати військову дисципліну й субординацію. Солдати чистили начальству чоботи, мили у них підлогу. На дзеркалі у офіцерів був свій куточок, де вони вішали фотографії близьких. Дивним чином ця доброта обернулася для полонених смертю. При відступі в районі "Хвилинки" вони майже всі загинули під обстрілом федеральних військ.

Гилаєв одразу ж відправляв полонених у гори будувати чи пасти вівці. Майже всі залишилися живі. Ми, європейці, перший час губилися, коли бачили "білих рабів". Давалися взнаки недоліки гуманістичного виховання. Коли бачив полонених, спочатку виникала думка: "Хліба їм дати, чи що?" Потім виявилося, що достатньо й однієї сигарети на трьох.

Основна маса рядових практично одразу ж опускалася, чеченці, надто гидливі у побуті, пропонували полоненим піти помитися, випрати одяг. Ті відмовлялися. Як в усіх війнах і в усіх арміях, ініціаторами будь-яких знущань були тиловики. Хлопчаки десяти-дванадцяти років, але вже з гранатою і "борсом" (чеченським автоматом), насолоджувалися своєю владою над десантниками зростом у два метри.

Солдати добірних військ охоче виконували гімнастичні вправи, танцювали "калинку-малинку". Ніяково зізнатися, але це спочатку забавляло — за аналогією з народною сценкою з "російським ведмедем", який тримає в лапах молоток і балалайку — показники працьовитості і незакомплексованості тварюки. Менш безневинними були сексуальні пантоміми в стилі "мама миє раму, а тато прилаштовується ззаду". Дітей вибачає хіба що період статевого визрівання.

Били рідко. При побутових звичках чеченців їм було достатньо для приниження й звичайних у нашому розумінні госпробіт. Мене завжди вражала пасивність жертв, навіть зважаючи на неминучу й очевидну смерть. Людині впритул ціляться поміж очей з автомата, а вона спокійно стоїть. Коли розправлялися з "контрактниками", ті виконували всі команди катів: "Лягай!", "Підбери руки!", "Підігни ноги!". Жертвам досить глибоко перерізали шию, піддівали трахею і пересікали її, як при забої худоби. Видовище не з приємних: людина харчить, смикається хвилин п'ятнадцять. Перед тим, як кинути в спільну могилу, все одно доводилося дострілювати.

Є щось незмінне у звичаях війни. Один старий солдат так пояснював, чому не брали в полон іспанців з "блакитної дивізії":

— Я солдат, і німець — солдат. Нас погнали на війну під страхом смерті. А цей — доброволець.

Від часів громадянської війни в Іспанії бере свій початок і правило розправлятися з авіанавідниками. Я був свідком того, як у Масхадова в підвалі виявили такого серед полонених. Все сталося, як у шаблонному кінофільмі про війну. Знайшовся доброхот з числа українців, оскільки чеченці спочатку не знали, як це робиться. Гєна Ключников (до речі, воєнний