Читати книгу - "Таємничий острів"

Колоністи мали добротний одяг, спали вони під ковдрами і могли без страху зустріти зиму.

У двадцятих числах червня настали справжні холоди, і Пенкрофу, на превеликий жаль, довелося відкласти спорудження бота; втім, він вирішив за будь-яку ціну закінчити його до весни.

Його невідступно переслідувала одна думка — обстежити острів Табор, хоча Сайрес Сміт не схвалював цю подорож, вважаючи, що вона починається з безпідставної цікавості, — хто ж міг допомогти їм на скелястому острівці, пустельному і ненаселеному. Його тривожила думка, що Пенкроф збирається пропливти сто п’ятдесят миль на хисткому суденці невідомим морем. А що, коли бот, потрапивши у відкрите море, не дістанеться до Табору, а повернутися на острів Лінкольна не зможе? Що тоді станеться з ним посередині грізного океану, повного небезпек? Сайрес Сміт часто говорив про це з Пенкрофом, але моряк з якоюсь незрозумілою впертістю відстоював свою витівку, мабуть, сам не усвідомлюючи, звідки така його впертість.

— Як же так, друже мій, — сказав йому одного разу інженер, — ви розхвалювали острів Лінкольна, шкодували, що доведеться його залишити, а тепер самі хочете з ним попрощатися.

— Всього лише на кілька днів, — відповів Пенкроф, — усього на кілька днів, містере Сайрес. Дістануся туди і негайно повернуся, тільки подивлюся, що це за острівець!

— Та його ж не порівняєш з островом Лінкольна!

— Заздалегідь у цьому впевнений.

— Навіщо ж вам ризикувати?!

— Хочу довідатися, що відбувається на острові Таборі.

— Та нічого там не відбувається і не може відбуватися!

— Хто зна!

— Ну, а якщо розіграється буря?

— Навесні це не страшно, — відповів Пенкроф. — Але от що, містере Сайрес, усе потрібно передбачати, і я прошу вас відпустити зі мною в цю подорож одного лише Герберта.

— Знайте ж, Пенкрофе, — вимовив інженер, поклавши руку йому на плече, — якщо з вами і з юнаком, який з волі обставин для усіх нас — син, що-небудь станеться, ми будемо безутішні.

— Містере Сайрес, — відповів Пенкроф з непохитною впевненістю, — ніколи ми не завдамо вам таких страждань. Ми ще повернемося до цієї розмови при нагоді. Втім, я впевнений, що тільки-но ви побачите міцність бота і оснащеність та переконаєтеся в його морехідних якостях, коли ми обігнемо наш острів, — бо ми зробимо це разом, — то, повторюю, я впевнений, ви відпустите мене без вагань. Без перебільшення, ваше судно буде зроблено на всі сто!

— Точніше, наше судно, Пенкрофе, — відповів інженер, якого обеззброїли слова моряка.

На цьому і перервалася розмова, але вона відновлювалася не раз, одначе Сайрес Сміт і моряк не переконали один одного.

Сніг випав наприкінці червня. Поселенці заготовили в коралі чималий запас корму, тому відпала необхідність їздити туди щодня, і вони вирішили навідуватись раз на тиждень.

Знову розставили пастки і вперше випробували на ділі знаряддя Сайреса Сміта. Кільця з китового вуса, покриті льодом і густо змазані жиром, розкидали біля галявини лісу в тому місці, де звичайно проходили звірі, прямуючи до озера.

Інженер був задоволений — винахід алеутських рибалок діяв чудово. На приманку спіймалося близько дюжини лисиць, кілька кабанів і навіть один ягуар: пластинки китового вуса пропороли їм шлунок.

Варто розповісти про те, як колоністи вперше спробували встановити зв’язок із зовнішнім світом.

Гедеон Спілет давно розмірковував, чи не кинути у море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до берегів, населених людьми, або чи не послати звістку про себе з голубом. Але хіба можна сподіватися на голубів або на пляшку: адже острів віддалений від інших земель на тисячу двісті миль! Сподівання скидалося б на божевілля.

Тридцятого червня поселенці не без зусиль спіймали альбатроса, — Герберт легко поранив його в лапу, вистріливши з рушниці. Чудовий птах, із широкими крилами, розмах яких сягав десяти футів; альбатроси перелітають навіть Тихий океан.

Герберту дуже хотілося зберегти прекрасного птаха, — рана у нього швидко загоїлась, і юнак мріяв його приручити, — але Гедеон Спілет переконав його, що не можна зневажати можливістю подати про себе звістку на узбережжя Тихого океану й втратити такого гінця, і Герберту довелося змиритися: якщо альбатрос прилетів із краю, населеного людьми, то варто його випустити на волю — він повернеться в рідні місця.

Можливо, Гедеон Спілет, у душі якого іноді прокидався «газетяр», готовий був віддати на відкуп випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Гучний успіх чекав на постійного кореспондента «Нью-Йорк геральда»! Читачі виривали б один в одного номер газети зі статтею, якби вона потрапила до головного редактора, високоповажного Джона Бенета!

Гедеон Спілет написав коротку замітку, і її сховали в мішечок до непромокальної тканини, додавши записку з проханням доставити знахідку до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Мішечок прив’язали до шиї, а не до лапи альбатроса, тому що він любить відпочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого вісника випустили на волю, і колоністи не без хвилювання стежили за його польотом, доки він не зник у мрячній далечіні, на заході.

— Куди ж він подався? — запитав Пенкроф.

— До Нової Зеландії, — відповів Герберт.

— Щасливо дістатися! — крикнув моряк, хоча він і не сподівався на такого листоношу.

Взимку поселенці працювали в будинку: вони лагодили одяг, майстрували різні речі; зробили вітрила для бота, викроїли їх з оболонки аеростата, яка, здавалося, слугуватиме ще для багатьох задумів…

У липні почалися сильні холоди, але в колоністів було тепло — вони не економили палива. Сайрес Сміт улаштував другий камін у великому залі; біля нього друзі й перебивалися у довгі зимові вечори. Час витрачали з користю: в години роботи спілкувалися, на дозвіллі — читали.

Колоністи блаженствували, коли, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами, за чашкою «кави» з бузини, покурювали люльки із запашним тютюном і слухали, як за вікнами Гранітного палацу завиває буря. Вони були цілком задоволені, якщо тільки можуть ні в чому не відчувати нестачі люди вдалині від близьких, позбавлені можливості щось сповістити про себе. І вони завжди говорили про свою батьківщину, далеких друзів, могутню американську республіку, її зростаюче значення, і Сайрес Сміт, який добре орієнтувався у внутрішній політиці Сполучених Штатів, чимало розповідав, ділився з друзями висновками, припущеннями, і всі слухали його з найжвавішою цікавістю.

Колоністи блаженствували, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами.

Одного разу Гедеон Спілет запитав:

— Чи не думаєте