Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Сергій

Уцілілих деталей виявилося небагато, але це нікого не зупинило. Відновлювати техніку та збирати з залишків, щось цілком функціональне, українці вже так добре набили руку, що то вже стало предметом численних жартів. Наприклад, те, що британські чи німецькі майстри вважали абсолютно безнадійним брухтом, працівники Діда примудрялися оживляти й ще кілька разів відправляти на фронт. І не просто відправляти! Той «брухт» у них там прекрасно їздив, літав, стріляв ще й повертався! Іноді навіть з полоненими! Тож не дивно, що Сергій відносно швидко зібрав другий, можливо трохи інакший, проте все той же «шаманський детонатор».

Коли Сергій знову почав тестування, за вікном тихо підкрадалася осінь. Спека трохи спала, відключень електроенергії стало менше, проте на цьому гарні новини закінчувалися. Русня продовжувала лізти, запускати ракети, шахеди, руйнувати та вкривати українську землю килимом мертвих тіл. На жаль, тіла полишалися не лише з боку загарбників. Союзники України продовжували вправлятися у демагогії та брьохатися у бюрократії, зброя надходила нерегулярними «дрібками», через що військовим на фронті доводилося творили дива. І вони їх творили! Втримували позиції, на деяких ділянках навіть просували вперед! Аби ще командування часом не видавало такі накази, що у бійців виникали питання «Та на кого працює той командир?». На жаль, на третій рік війни, пристосуванці та майстри самопіару перестали боятися, натомість почали отримувати високі військові чини. А от багатьох з тих, хто тримав ворога з 2022 року, чомусь досі намагалися розсадити по камерах за «самовільний захист», «несанкціоноване заволодіння зброєю»(і байдуже, що для порятунку тієї зброї від ворога), «невиконання наказу» (навіть якщо то врятувало з сотню життів) та вчинення інших, не менш «шкідливих» дій, які, виявляється, влада вважала злочином. Коли Сергію потрапляла на очі інформація про подібні справи, він аж зубами скрипів, бо зовсім не розумів, що та влада творить. Спрогнозувати, що буде в Україні на момент закінчення війни було все важче. Хотілося вірити, що на фронті не поляже весь цвіт нації, полишивши відбудову країни пристосуванцям, хапугам та іноземцям. Дуже хотілося вірити. Надію вселили лише українські жінки, які й раніше не пасли задніх, а зараз взагалі опановували все, від БПЛА до танків, від керування потягами метрополітену до електрики. Навіть їх ОСББ з’явилася жінка-електрик! І гарний електрик! Сергій ледь щелепу не загубив, випадково побачивши, як вона на їх поверсі організовує аварійне освітлення. Та він не мав таких чудових стосунків з електрикою!

Втім, оцінивши масштаби відключень електроенергії, цим питанням зайнялися всі. Навіть молоді матусі та бабусі на дитячих майданчиках невимушено обговорювали переваги зарядних станцій EcoFlow і моделі павербанків, а діти шкільного віку могли впевнено назвати провайдерів та мобільних операторів, які найдовше «тримаються» без світла в їх районі. Населення активно закупало генератори, акумулятори, адаптери, туристичні газові плити, а дехто, на всяк випадок, ще й дрова, бо ДТЕК ще в травні оголосив, що «90% генерації знищено, тож зима буде складною», а до серпня прекрасно продемонстрував перспективи відключень. Наприклад графік, за яким періодично вимикали дім Сергія (дві години світло є, шість нема) вважався навіть непоганим.

Набирала обертів чергова хвиля відтоку населення за кордон. Хтось на зиму вивозив дітей, хтось поспішав скористатися отриманою відстрочкою, хтось втомився й вирішив будувати життя в іншій країні, бо втратив всі надії на якісь перспективи у рідній. ТЦК остаточно вписалося в лідери викачування грошей з населення, мережами гуляли чорні гуморески про інвалідів, яких військкомати пакують на вулиці, а потім місяцями намагаються запхнути в армію, щоб виконати план. При цьому розказували, що «план» ТЦК мають не лише на кількість мобілізованих (якісь нікому не цікава), а й на хабарі за оформлення броні, відстрочок та зняття з військового обліку. А ще ТЦК продовжувало вражати «диджиталізацією». Про електронну чергу вони чули, проте працювали з нею творчо — якщо черга записувала людей 7 ранку і до 8 вечора, то ТЦК працювало  з 9 до 17, запускати відвідувачів починало десь о 10.00, о 13 вже робило перерву на обід, а всім невдоволеним обслуговуванням  пропонували звертатися з претензіями до Міноборони. Також ТЦК продовжувало «диджиталізовано» зберігати паперові справи в мішках, могли ті справи загубити дорогою з одного кабінету до іншого, чи при внесенні даних в систему накрутити такого, що особа без досвіду виявлялася «військовим на службі», а військовий – знятим з обліку інвалідом. Сергій часом не знав сміятися чи плакати, слухаючи пригоди знайомих та побратимів. Та що далеко ходити. Того ж Діда, який їздив у Харків, намагалися просто на вулиці «запакувати в бусік». Правда коли дід замість репетування сів в машину з фразою «Ну, чого стоїмо? Поїхали» підозріло поцікавилися наявністю броні чи відстрочки. А після фрази «Нічого не маю, везіть» в супроводі широкої фірмової усмішки, доблесні представники ТЦК випхали Діда з бусіка з під наказ головного «висадіть цього психа». Дід потім довго бідкався, що не встиг той цирк записати.    

Щоб жити в Україні все необхіднішим ставали креатив, вміння виживати та гумор. Але гумор все чорнішав. Все важче ставало працювати волонтерам, бо люди донатили все менше, адже вгору повзли, як ціни, так і податки, а влада старанно ускладнювала всі процеси, де «пробігали» гроші. Один з представників керівництва країни навіть заявив: «Якщо гусака обсмикувати повільно, він не кричатиме». Слухаючи подібні заяви Сергію часом здавалося, що про деякі елементарні речі їх законодавці таки не знають, наприклад, що мовчання гусака не додає йому пір’я…

Однієї ночі, прокинувшись чи то від чергового сповіщення про повітряну тривогу, чи то від звуку роботи ППО, Сергій виявив, що коханої немає поряд. Вставши, він з сумом поглянув на темні вікна, ліхтарі не світилися, через чергове відключення, та пішов з’ясовувати куди поділася його дівчина. Йти довелося недалеко — Стелла сиділа на кухні з телефоном в руках та Ефірою під боком.