Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Перо Гоголя осягає філософські проблеми історії і життя. Дослідники зазначають велику кількість історичних алюзій у текстах повістей «Миргорода» (див.: Сенько І. Гоголівський Миргород на перехрестях історії України. — Ужгород, 2006). Про джерела українських повістей також див.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь: Материалы и исследования. — К., 1992. — С. 32‒46.

Окремим виданням збірка була надрукована 1835 р. у двох частинах. До першої увійшли «Старосвітські поміщики» й «Тарас Бульба», до другої — «Вій» та «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Весною (18 березня) 1835 р. міністр народної освіти С.С. Уваров подає книгу «Миргород» Миколі І, а вже 23 березня попечитель Санкт-Петербурзького округу О.М. Дондуков-Корсаков повідомляє через ректора університету «Г. Гогелю» (так в листі), що книга «зичливо прийнята» (Неизданный Гоголь. — М., 2001. — С. 426‒428).

Окремого перевидання «Миргорода» за життя Гоголя не було. Як другий том зібрання творів повісті циклу «Миргород» вийшли у 1842 р. При цьому повісті «Вій» і «Тарас Бульба» зазнали суттєвого авторового редагування.

Для другого видання творів, початого 1851 р., Гоголь переглянув коректуру «Старосвітських поміщиків» і перших дев’яти розділів «Тараса Бульби», до текстів яких уніс певні зміни. Другий том цього видання з повістями «Миргорода» вийшов уже по смерті письменника — 1855 р.

Старосвітські поміщики

Уперше повість надруковано у збірці «Миргород» (1835). Задум і початок роботи над твором припадають на кінець 1832 р., коли Гоголь повернувся до Петербурга після гостини у Василівці. Враження від поїздки втілились у зображенні хутора старосвітських поміщиків, портретах і характерах персонажів, окремих сюжетних колізіях повісті. Побутує думка, що прообразом до Пульхерії Іванівни Гоголю слугувала його мати, Марія Іванівна, про що писали П. Куліш та О. Смирнова. Окремі риси характеру й біографічні деталі героїв указують на батька Гоголя, Василя Опанасовича, а також його діда й бабу, Афанасія (Опанаса) Дем’яновича й Тетяну Семенівну Гоголь-Яновських. Тетяна Семенівна була з роду Лизогубів, що відгукнулось у лексично спорідненому прізвищі героїв — Товстогуб. За сімейною легендою, Опанас Дем’янович так само вправно вивіз з батьківського дому майбутню дружину, як Афанасій Іванович Пульхерію Іванівну.

Окрім реальних прототипів, у героїв повісті є згадувані у творі міфологічні Філемон і Бавкіда. Це подружжя, згідно з Овідієвими «Метаморфозами» (8: 621‒696), у щасті й спокійній злагоді дожило до глибокої старості. За їхнє неослабне кохання й щиру гостинність боги подарували їм одночасну смерть, перетворивши на дерева, які одразу переплелися своїм віттям. Наявність цієї паралелі посутньо універсалізує оповідану історію. Поява образів Філемона й Бавкіди на час Гоголя прибрала в європейській літературній традиції характеристичного смислу-означення жанру ідилії. До середини 1830-х років «ідилія згасає в російській літературі», але продовжує існування «закладена в ньому (жанрі) концепція», яку продемонструвала повість Гоголя (див.: Вацуро В.Э. Русская идиллия в эпоху романтизма // Русский романтизм. — Л., 1978. — С. 138).

Недвозначно підказаний автором буколічний мотив ним же постійно іронічно редукується в тексті. Це і згадка про дівчат, яких «Пульхерія Іванівна вважала за необхідне… тримати в домі й суворо наглядала за їхньою моральністю. Проте, на її надзвичайне подивування, не минало кількох місяців, щоб у котроїсь з її дівчат стан не робився відчутно повнішим за звичайний; тим більше це здавалось дивним, що в домі майже нікого не було з нежонатих чоловіків, за винятком хіба що кімнатного хлопчика, який ходив у сірому полуфраку, з босими ногами, і якщо не їв, то вже певно спав». Цій же меті слугує і введений до сюжету епізод із сіренькою кішечкою, зникнення якої спершу страшенно засмутило Пульхерію Іванівну, але ще більше перелякало повернення, яке вона зрозуміла як знак наближення смерті. Відомо, що в основі цього епізоду лежить історія, розказана М.С. Щепкіним про обставини смерті власної бабці. Коли М.С. Щепкін прочитав повість, то при зустрічі жартома дорікнув Гоголю: «А кішка ж то моя!», на що почув: «Зате коти мої!» (Библиотека для чтения. — 1864. — № 2. — С. 8). Підкреслене Гоголем авторство «лісових диких котів» — звабників сіренької кішечки, що «підманили» її, «як загін солдат підманює нерозумну селянку», і вона «набралась романічних правил, що бідність при коханні краща за палати», прямо сигналізує про дисгармонію псевдоідилічного життя старосвітських поміщиків.

У повісті Гоголь продовжив розпочатий «Вечорами» пошук первісного патріархального укладу, за якого дотримання й збереження традицій слугувало б запорукою морального здоров’я людини. Про це він писав у листі до М. Максимовича: «Надсилаю тобі Миргород. Якби ж він тобі прийшовся до душі… їй-богу, ми всі страшенно віддалились від наших первозданних елементів» (від 22 березня 1835 р.). Ця ж думка звучить у його статті «Шлецер, Міллер й Гердер»: «…народ тоді тільки досягає свого щастя, коли зберігає свято звичаї своєї старовини, свій простий побут і незалежність». Але все це для Гоголя мало смисл лише за умови збереження й зміцнення духовності, про що забули захоплені «процесом житейського насичування» старосвітські поміщики. Мав рацію В. Бєлінський, коли писав у статті «Про російську повість та повісті п. Гоголя»: «Візьміть його “Старосвітських поміщиків”: що в них? Дві пародії на людство протягом кількох десятків років п’ють та їдять, їдять та п’ють, а потім, як водиться віддавна, вмирають… І потім, ви так виразно уявляєте собі акторів цієї дурної комедії, так ясно бачите все їхнє життя, ви, який, можливо, ніколи не бував у Малоросії, ніколи не бачив таких картин і не чув про таке життя!» Дещо інші акценти при висловлюванні подібних розмислів розставив О. Ремізов, зазначивши: «У “Старосвітських поміщиках” представлений казковий рай — сад, який Бог насадив для людини. …Але бажання у такому райському стані так обмежені, що наче їм і назви немає: попити, поїсти, поспати… У “Старосвітських поміщиках” поданий у математично-чистому вигляді блаженний райський стан людини, звільненої від думок і бажань, над якими тяжіє первородне прокляття час-смерть, показати щоб вище й єдине: любов людини до людини. Сила цієї любові така велика і переконлива, що дає спокійно вмерти людині» (Огонь вещей, 1954. — Цит. за: Соколов Б. Гоголь: Энциклопедия. — М., 2003. — С.