Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Старосвітські дворяне / Пер. Нат. Вахнянина // Гоголь М. Оповідання. — Львів, 1881. — С. 3‒33.

Старосвітські поміщики / Пер. С. Вільховий // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1930. — Т. 2. Миргород.

Старосвітські поміщики. — X.; К.: Книгоспілка, 1930. — 38 с. — (Б-ка для всіх).

Старосвітські поміщики / Пер. за ред. І. Маненка. — X.; К.: Література і мистецтво, 1934. — 36 с. — (Масова б-ка худож. літ.).

Старосвітські поміщики // Гоголь М. Ніч проти Різдва. Оповідання. — X., 1934. — С. 109‒134.

Старосвітські поміщики // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 135‒147.

Старосвітські поміщики // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 109‒130.

Старосвітські поміщики / Пер. за ред. П. Панча // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 273‒295.

Тарас Бульба

За життя Гоголя повість була надрукована двічі: спершу 1835 р. при виданні збірника «Миргород», потім 1842 р. у другому томі «Сочинений Николая Гоголя», де з’явилась у докорінно переробленому і розширеному вигляді. Текст повісті зазнав ретельного стилістичного шліфування, до нього додалися нові епізоди й персонажі. Через це об’єм твору збільшився майже вдвічі: замість дев’яти глав першої редакції у другій — дванадцять глав, суттєво змінились й ідейно-художні акценти. Робота над повістю з перервами тривала майже дев’ять років, що надає доволі інформації про вектори еволюції духовного та ідейно-естетичного світогляду Гоголя, а дві наявні редакції тексту, не кажучи вже про їхні українські переклади, самі собою є предметом гострих дискусій дослідників. Так само не вщухають дебати довкола джерельної бази, прототипів героїв, характеру історизму, загальної концепції твору й тлумачення окремих його фрагментів.

Звернення Гоголя до історії України й жанру історичного роману стимулювалися не тільки тривалою модою на «все малоросійське» і зрослою популярністю вальтерскоттівської моделі романтичного роману. «Старовина» як така цікавила Гоголя: «Шкода, що у нас немає сусідами якихось старосвітських людей. <…> Нас, наче зумисне, скільки я пам’ятаю, оточують модники й люди нинішнього світу… і нам, старим людям, тобто мені й вам, маминько, ні з ким і слова мовити про старовину» (лист до матері від 17 листопада 1831 р.). Близька серцю письменника минувшина щезала зі сцени сучасності, що викликало бажання не тільки зберегти, але, головне, відтворити її у таких формах, які б навічно лишили пам’ять про великі часи української історії, відзначені трагічною боротьбою за віру та вітчизну.

Козацька «старовина» мала безпосередній стосунок до родини Гоголя, що вела свою родословну від подольського полковника, а потім гетьмана Євстафія (Остапа) Гоголя, якого, за іншими відомостями, звали Андрієм.

Бабуся Гоголя, Тетяна Семенівна, уроджена Лизогуб, пам’ятала часи Запорозької Січі, які в її переказах видавались не такими вже й далекими. Запорожжя, скасоване 1775 р. велінням Катерини II після завершення війни з Туреччиною, в першу третину XIX ст. продовжувало існування за старими звичаями у гирлі Дунаю, на турецькій землі, де знайшли притулок більше тисячі козаків. Їхня доля хвилювала земляків, які не забували свого козацького походження. Згідно цитованої, а отже, знаної Гоголем «Географії Зябловського», козаки на початку XIX ст. становили «майже половинну частину» мешканців Миргорода (Зябловский Е. Жизнеописание Российской империи для всех состояний. — СПб., 1810. — Ч. 6. — С. 53).

«Старовина» неочікувано прибрала сучасних вимірів, коли у 1820‒1822 рр. запорозько-дунайське козацтво змусили брати участь на боці Туреччини у придушенні релігійно- і національно-визвольного руху греків. Отримавши прощення Миколи І і дозвіл повернутися, 1828 р. козаки сформували Азовське військо. Так історія Запорозької Січі стала сучасністю, прибравши особливого значення й розголосу в Ніжині за часів навчання там Гоголя.

З XVII ст. у Ніжині існувала доволі численна грецька колонія. Тож 1821 р., після кривавої різанини, влаштованої турками у Константинополі, частина біженців опинилась у Росії, і до ніжинської гімназії були зараховані на кошт попечителя графа О.Г. Кушелєва-Безбородька шість учнів-греків. Серед них — Костянтин Михайлович Базилі (1809‒1884), який у віці одинадцяти років пережив трагедію загибелі співвітчизників.

Про це і власні поневіряння він розповідав у гімназії, що засвідчив у спогадах один із співучнів — І. Халчинський. У Ніжині Базилі заприятелював з Гоголем, разом вони випускали рукописний альманах «Северная заря». Дружні стосунки вони підтримували протягом життя, у чому переконує їхнє листування. К.М. Базилі, відомий дипломат, історик, публіцист, 1848 р. був генеральним консулом Росії у Палестині та Сирії і супроводив Гоголя під час подорожі по Святих Місцях.

Так минуле виявилось живим у сучасному, що цілковито відповідало одній з творчих настанов Гоголя: «Бий у минулому сучасне, й облачиться потрійною силою твоє слово» (лист до М. Язикова від 2 квітня 1844 р.).

Джерельна база, якою скористався Гоголь при написанні «Тараса Бульби», доволі потужна й багата. У листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. він писав, що з оприлюднених матеріалів має «майже все», чим користувався Д. Бантиш-Каменський для своєї «Истории Малой России» (1822; 2-ге вид. — 1830), а з ненадрукованого знає «Історію Русів, або Малої Росії» (1846), автором якої вважали Г. Кониського, архієпископа Білоруського. У цьому ж листі Гоголь згадує географічний та історичний опис Малоросії О. Шафонського (1851), «Летописное повествование о Малой России…» О. Рігельмана (1847) і, зокрема, свідчення «польських істориків» з «Истории государства Российского» М. Карамзіна.

У роботі над повістю Гоголь звертався до «Опису Украйни» Г. де Боплана (рос. перекл. — СПб., 1832). Історичний Гійом де Боплан, зображений Гоголем у главі VI першої та у главах VII і X другої редакції в образі «французького артилериста й інженера», служив у польських військах у 1631‒1648 рр. Читаючи його «Опис Украйни», Гоголь виокремив універсальність ремісничих навичок козаків, що знайшло відображення в тексті.

Ймовірно, при нагоді Гоголеві стали літописи Самовидця (1846), С. Величка (1848‒1864), Г. Грабянки (1853) та ін.

Крім історико-літературних, як завжди у Гоголя,